бути!»
Окружним провідником ОУН Коломийщини в 1942 році обласний провід призначив Різьбяра – Василя Андрусяка. Високий, дужий, надзвичайно рухливий новий провідник розмовляв різко, проникаючи поглядом ясних очей просто в душу співбесідникові, й був напрочуд невибагливий у побуті. Якимось дивним чином поєднувалися в ньому такі, здавалося б, непоєднувані риси характеру, як запальність, різкість, гнів, твердість із добротою, розсудливістю, чуйністю, душевністю… Для нього не існувало дрібниць у поводженні з людьми, нікого не обділював щирою увагою. Невгасимої Василевої енерґії вистачало на все і на всіх. Віддаючи всього себе великій українській справі, Василь Андрусяк нічого не вимагав навзамін. Бачачи безкорисливість і непідкупність провідника, багато-хто ладен був кинутися за ним у вогонь і воду. Василь Андрусяк, син Василя, народився 11 січня 1915 року в Снятині, що на півдорозі між Коломиєю і Чернівцями. Був четвертою, після Олександра, Марії й Анни, дитиною в сім’ї міського ремісника. Письма здібний і допитливий хлопчик навчився вдома з допомогою отця Йосифа Проця. В одинадцять років став учнем державної гуманітарної ґімназії в Снятині, де вже навчалися його старші брат і сестри. За усвідомлення свого українства Василя не любили польські вчителі, тому мав постійні клопоти з оцінкою знань. Виручали вчителі-українці Мойсяк, Рудко, отець Проць. До Організації Українських Націоналістів Василь Андрусяк, який не хотів миритися з утисками польських наїзників, уступив, коли йому сповнилося сімнадцять років. А вже у восьмому класі ґімназії польська влада запроторила юнака на два роки до Коломийської в’язниці. Його другові Іванові Баб’юку відміряли тієї ж в’язниці на рік більше. Вийшовши на волю, ще завзятіше поринув у боротьбу проти польських поневолювачів. Став повітовим провідником ОУН Чорним. Віддавав себе праці в леґальних товариствах «Просвіта», «Сокіл», «Відродження». Керуючи «Соколом» Снятинщини, за короткий час згуртував навколо себе найкращу юнь краю. Молодіжне фізкультурне товариство «Сокіл», засноване ще в шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття в Чехії, свій масовий хід по Галичині розпочало з Тернопільщини наприкінці того ж століття. Невдовзі у Львові створився центральний осідок «Сокола-батька». Тисячі й тисячі українських юнаків і дівчат зміцніли фізично й загартувалися духовно в численних сокільських організаціях. Польська влада хоча й скоса позирала на українських соколів, організації закривати не відважувалася. Зате прийшлі 1939 року перші совіти відразу ж заборонили «Сокіл», як і всі інші товариства. П’ятого жовтня 1939-го енкаведисти забрали Василя Андрусяка просто з домівки «Сокола» в Снятині. Без зайвих церемоній запроторили на півроку до Коломийської в’язниці, над якою вже не витав польський хижий орел, а зловісно тріпотів на холодному вітрі червоний більшовицький прапор. Молодий, але вже досвідчений конспіратор зумів повестися з малограмотними московськими слідчими так, що ті через три місяці змушені були випустити його за браком доказів. Проте лихого ока недремний НКВД з нього не спускав. Василь намагався розчинитися серед студентської молоді, вступивши до педшколи в Коломиї. Спортивний гарт, природна кмітливість і щохвилинна готовність до фізичного спротиву допомогли підпільникові одного дня втекти з-під автоматних дул конвоїрів дорогою до енкаведистської катівні. Нелеґальна праця на посту повітового провідника ОУН вимагала бодай якогось прикриття, тому Андрусяк, застосувавши весь свій дипломатичний хист, із-під носа коломийських енкаведистів перебрався на терени Жаб’я й обійняв посаду вчителя в селі Зеленому. Праця у віддаленому гірському селі має свої переваги: далеко від чекістського ока й кордон досить близько – за якихось двадцять кілометрів. Рік 1940 почався трагічно. Енкаведисти заарештували Василевого брата Олександра, друзів-підпільників Івана Баб’юка, Дарія Фронзея, Адама Опарука, Семена Іваніцького, Михайла Гуцуляка, Григорія Ганкевича, Миколу Фронзея, Стефанію Чермушку, Михайла Садового, Нанія Левицького, Дмитра Садового, Івана Якимця, Миколу, Івана, Дмитра й Іллю Ткачуків, Стефана Столярського, Михайла Зінковського, Костянтина Керницького, Левка Захаркевича, Теодора Фронзея, Романа Бурачинського, Миколу Ящука, Миколу Гуцуляка, Миколу Петрівського, Ганну Петрівську, Василя Радевича. Майже всіх їх московські нелюди розстріляли в Станіславі. Востаннє поцілувавши маму, що прийшла провідати сина в Зеленому, Василь утік від більшовицьких переслідувачів до Угорщини. Подолавши з неймовірними труднощами глибокими березневими снігами понад двадцять кілометрів чорногірських крутосхилів, потрапив, знеможений, до рук мадярських прикордонників. Із вогню та й у полум’я. Замість очікуваної волі втікача чекав надійно задротований мадярський табір з пильною й добре озброєною охороною. Проте дійовий Андрусяк і тут підбив ще двох товаришів по неволі на ризиковану втечу. Знову шалений гін, дике переслідування,
