старається. Ви йому потім спасибі скажете. А зараз… Ви, Троян, здається, були водолазом? Чудово. І ви, товаришу Арабаджі… Доведеться вам тепер згадати колишнє… Допоможете товаришам. Либонь, уже одвикли від підводних прогулянок? — А спорядження? — запитав Кость Арабаджі. — Це вже моя турбота. Капітан-лейтенант не кидав слів на вітер, вони не раз мали нагоду переконатися в цьому. Не встигли хлопці повставати з-за с гол у і вийти з кают-компанії, як днювальний доповів капітан-лейтенантові про прибуття водолазного бота «Нептун». — Капітан чекає ваших розпоряджень, — закінчив днювальний. — Чудово, — мовив капітан-лейтенант. — Скажіть йому, що до ранку команда бота вільна. Хай перевірять спорядження, а потім відпочивають. — Оце здорово… Фокус-покус!.. — тільки й спромігся промимрити Кость Арабаджі. Водолазний бот був приписаний до Одеського порту. На ньому — дві водолазні станції і декомпресійна камера. Невелике суденце. Але для учбових занять воно, незважаючи на свій похилий вік, ще було цілком придатне. У цьому всі переконалися уже вранці, коли піднялись на борт «Нептуна». Матрос підняв східці, і бот відійшов од берега. Потім кинули якір, і Гришка Троян почав готуватися до спуску. Надів рейтузи, светер і шерстяну «феску» (під водою холоднувато), потім зняв з плічок водолазну сорочку і просунув у неї ноги. Тоді Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка схопилися за краї сорочки з обох боків і одним довгим ривком натягли її на Трояна до самого горла. Тепер була черга «манішки» і мідного «котелка». Присівши навпочіпки, Сеня-Сенечка зав'язав на ногах Трояна важкі водолазні «калоші», повісив йому на спину і на груди важкі свинцеві «медалі», а Кость Арабаджі тим часом змочив водою ілюмінатор і наглухо закрутив його. Компресор уже працював. — Давай!.. — сказав капітан-лейтенант і легенько ляснув Трояна по «котелку». Троян ступив до трапа. Після Трояна і Костя Арабаджі прийшла черга спускатися Нечаєві. Він повільно, поступово звикав до глибини. Повітря? Повітря було нормальне. Нечай раз по раз натискав на клапан. Потім роззирнувся. Сонячне проміння пронизувало товщу води — довкола було тепле підводне літо. Та досить було Нечаєві спуститися нижче і стати на грунт, як літо змінилося сутінковою прохолодою підводної осені. Але повітря, як і раніше, було нормальне. Пробувши під водою близько півгодини, Нечай подав сигнал, щоб його підняли. А назавтра повторилося. Спуск, підйом, чергування на «телефоні»… Все ставало звичним, буденним. Нечай бачив по обличчю капітан-лейтенанта, що той задоволений, хоч вважає за краще мовчати. Хвалити, як знав Нечай, вій не мав звички. Однак під час сніданку капітан-лейтенант сказав, що, коли так і далі піде, програму вони виконають достроково. Що це за програма, він не став уточнювати. І тоді, на подив усім, заговорив «Великий німий». Слова капітан-лейтенанта, певне, стосувалися його. — Дуже добре. Радий почути про це. «Великим німим» вони прозвали поміж себе мовчазною Миколу Сергійовича, прізвища і звання якого ніхто не знав. У Миколи Сергійовича був тенорок. — Голос прорізався, — шепнув Нечаєві Кость Арабаджі. — Сьогодні я вам дещо покажу, — сказав Микола Сергійович після сніданку. — Ви не заперечуєте? — він покосував у бік капітан-лейтенанта. — Вони у вашому розпорядженні. — Тоді не будемо зволікати, а підемо зараз. Микола Сергійович повів їх до штормтрапа і, коли вони спустилися, підвів до са-рая. Показавши вартовому перепустку, він вийняв ключі і відімкнув висячий замок, потім запалив ліхтарик і підняв його високо над головою. У темній глибині сарая залисніли туші чотирьох металевих риб. Їхні довгі тіла лежали на клітках-підставках. Не втримавшись, Микола Сергійович погладив одну з них по спині. Це були його дітища. 1 він одверто пишався ними. А втім, як невдовзі зрозумів Нечай, у Миколи Сергійовича були для цього всі підстави. Ласкаво, з любов'ю погладжуючи боки залізної рибини, Микола Сергійович почав розповідати. Не тільки Нечай з друзями, але й капітан-лейтенант слухали, пороззявлявши роти. Грізна зброя!.. Вона була і йому вдивовижу. У цей час капітан-лейтенант скидався на цигана, котрий, перш ніж купити коня, зазирає йому в зуби. Але в цієї рибини щелепи були міцно стулені. Нечай подумав, що збоку рибина більше схожа на двомісний мотоцикл, з якого зняли колеса. — Перед вами — керовані торпеди «Дельфін»… — почав Микола Сергійович, як на уроці. Він заборонив робити записи. Нехай слухають і запам'ятовують.
— В середині тридцятих років два інженери-механіки італійського військово-морського флоту передали командуючому базою підводних човнів у Спеції креслення якогось дивного апарата. Не обмежившись цим, вони приклали до креслень ще й малюнки. На одному з них була зображена торпеда, на якій сиділи верхи два чоловіки у водолазних костюмах. Познайомившись із кресленнями, командир бази направив їх вищому начальству. Так вони потрапили до рук адмірала Каваньярі, який, оцінивши винахід, дав згоду, щоб обидва конструктори продовжували експеримент. Він дозволив їм використати торпеди застарілих зразків, а заодно виділив їм на допомогу три десятки робітників арсеналу Сан-Бартоломео. Через два місяці, на початку грудня 1935 року, керовані торпеди продемонстрували адміралові Фалангола. Вони нагадували маленькі підводні човни, човни-малюки. Конструктори дали їм назву «Майяле». Кожна з таких торпед могла рухатись у воді близько п'яти годин із швидкістю три вузли. Припускали, що вона може зануритися на глибину сорока метрів. Керували нею два водолази. Не дивно, що в розпал воєнних дій в Абіссінії генеральний штаб італійського військово-морського флоту прийняв рішення створити флотилію керованих торпед. Проте використати їх італійцям так і не
