Смеркало. Барви осені були ще чисті, свіжі, і зелені дерева шуміли весело. Вони стояли шпалерами вподовж вузьких тротуарчиків, виглядали із-за кам'яних огорож. Будинки були маленькі, одно- і двоповерхові. Вони дивилися на вулицю заґратованими вузькими вікнами. Подекуди на підвіконнях стояли в череп'яних горщиках яскраві квіти. Нечаєві запам'яталося, що залізні балкончики пофарбовані в жовтий колір. Небезпека підстерігала на кожному кроці. Тільки-но вийшли на вулицю, Генчо обняв Нечая і Шкляра, і вони почали трохи похитуватися, як майстрові, що напідпитку повертаються додому. Через те перехожі давали їм дорогу, поспішали зійти на бруківку. Нечай відчував, як кожен крок відлунює в серці. Пройшовши повз торгову гімназію, вони звернули в тісний провулок. «Тут», — тихо шепнув Генчо, уповільнивши крок. Хвіртка скрипнула. Дворик як дворик. Мабуть, він нічим не відрізнявся од інших у цьому тихому провулку. На вузьку довгу галерею, що оперізувала увесь другий поверх кам'яного будинку, вели круті сходи. Таких двориків в Одесі було безліч. Вони піднялися сходами. Відчинила їм дружина шевця. Генчовиця. Це була висока, ширококоста жінка років тридцяти п'яти з чорними, як смола, косами і бистрими очима. — Руснаки… — сказав їй швець. — Свої… З цієї хвилини Нечай і Шкляр потрапили під її турботливу опіку. Чим тільки вона не частувала їх! Тут були й вогненна чарба (суп), і кебаб-чета, приправлена червоним перцем з дрібно посіченою цибулею, і незмінна квасоля, і чорнослив, і пастила, і мариновані дині… А коли приходив Генчо, який десь пропадав цілими днями, на стіл ставилася дамаджанка — обплетена лозою сулія, наповнена золотистою тракією, яку швець, за його словами, настоював мало не на сорока травах. Піднімаючи чарку, Генчо мружився від задоволення і казав: — Ха да є честито — за ваше здоров'я. — І додавав: — Наздраве!.. Потім він починав згадувати Севастополь, маленький будиночок, де жив робітник Родіон Петрович, якого він полюбив, як брата, мітинги на кораблі і німців, що походжали по Севастополю в гостроверхих шоломах. Тоді Генчо вперше зіткнувся з німцями. Чи міг він думати, що через двадцять три роки побачить їх знову? І де, на своїй рідній землі! — Знайшов що згадувати, — Генчовиця перебила чоловіка. — Щодня те саме розповідаєш. Не набридло тобі? — Так це ж моя молодість, — відповідав Генчо. — Тоді, в Севастополі, я став людиною. Він вважав за краще говорити про минуле. Йому не хотілося говорити про те, що робиться зараз. Адже він нічим не міг порадувати своїх гостей. Газети трубили про перемоги німецької зброї на Східному фронті, про те, що росіяни вже розгромлені і безладно відступають, трубили про трофеї… Генчо знав, що вірити газетам не слід, але порадувати Нечая і Сеню-Сенечку йому було теж нічим.
Жив він із жінкою і сином у двох суміжних кімнатках, що виходили вікнами на галерею, через те і в спеку там було прохолодно й напівтемно. Кімнати були невеличкі і бідно умебльовані. В їдальні про людське око висіли портрети Гітлера і болгарського царя Бориса, про яких швець, перехопивши здивований погляд Сені-Сенечки, сказав посміхаючись: «Обоє рябоє», а в спальні, що нею господарі поступилися гостям, стояли комод і дерев'яні ліжка, над якими висіли фотографії самого Генчо і його дружини. В обох кімнатках приємно пахло ваніллю. Війна? Ніщо не нагадувало про неї. Війна, здавалося, проходила десь за тридев'ять земель. То чи варто думати про неї? Спи, відпочивай… Не кожному випадає таке щастя. А воювати… Що ж, це ти ще встигнеш, це від тебе нікуди не втече. Генчо і Славко йшли з дому рано-вранці. Куди?.. Нечай і Шкляр не питали. Поснідавши, вони тинялися по кімнатках, не знаходячи собі місця. Лічили години і хвилини. Сита бездіяльність пригнічувала їх. Про те, що в цей тихий будиночок першої-ліпшої хвилини можуть нагрянути німці або жандарми, вони якось не думали. Розмовляти не хотілося. Нечай то сідав до столу, то починав ходити з кутка в куток, прислухаючись до тихого скрипіння мостин. Думки його були далеко, там, де лишилася Ганнуся, де воювали Гасовський і Бєлкін, де височіла над морем кругла башта Ковалевського… І він ніби йшов по своєму минулому, а не по вологих мостинах (Генчовиця мила підлогу, щоб було не так жарко), знову й знову вертаючись на те місце, яке позначене на карті маленьким кружальцем… Ніяк не міг звикнути до думки, що він у Варні. Було таке відчуття, ніби він у рідній Одесі і от-от до кімнати увірветься Кость Арабаджі. Та Кость був далеко. Де?.. Цього Нечай не міг знати. Кость зі своїм напарником теж міг дістати бойове завдання і, як і Нечай, у цю хвилину міг бути десь на чужому березі. Нечай починав думати про море, бачити довгі хвилі, з яких вітер зриває піну, сплюснуті силуети кораблів на горизонті. Адже море було зовсім близько, за кілька кварталів від цього гостинного дому. А за морем… За морем була рідна Одеса. Коли він знову побачить її? І чи побачить?.. Але про це він намагався не думати.
Так минули майже три доби. Генчо повернувся з роботи раніше ніж звичайно. Генчовиця накрила на стіл. Обідали мовчки. Цього разу Генчо навіть не пригубив дамаджанки. Нарешті, коли Генчовиця, прибравши посуд, вийшла з кімнати, швець сказав, що час збиратися в дорогу. На них чекає підвода. Години за три будуть на місці. Човен? Буде й човен, його приведуть в умовлене місце рибалки. — Спасибі тобі, — мовив Нечай. — За все. Генчо здивовано підняв кущуваті брови. — Це вам спасибі, — сказав він. — Без вашої допомоги ми їх не позбудемося, — Генчо кивнув у бік портретів, що висіли на стіні. — Ми, болгари, знаємо історію. Тільки російські брати визволяли нас від
