Тим часом бабуся продовжує... «От у австро-угорській школі цісарських драгунів...» - і далі я вислуховував цілу теоретичну викладку (мабуть, поцуплену з чиїхось мемуарів -улюбленого літературного жанру моєї бабусі) про виховання майбутніх драгунів, у якомусь там віденському корпусі. Бабуся довго, смакуючи кожним словом, розповідала мені про якісь жахливі тортури, які над ними проробляли, примушуючи їсти з ножем і виделкою, тримаючи під пахвами томи великої німецької енциклопедії, або про ходіння із запхнутим у сраку крейцером, щоб хода була підтягнута й шляхетна, або про стояння з однією піднятою ногою (таке, до речі, і в радянській армії практикувалося) і ще багато безглуздих та нудних екзекуцій, які б сприяли вихованню хороброго воїна та шляхетного лицаря-джентльмена - ідеалу моєї бабусі. Але той ідеал аж ніскілечки не підходив для мене. Стрункий при-дурок з вусами, вбраний у пір'я, сяючий золотими ґудзиками з двома нудними книжками під пахвами та п'ятаком у сраці? Ні! Звиняйте! Я хотів бути Гойком Мітичем - «Великим змієм» чи вже на крайняк Діном Рідом - визволителем пригноблених індіанців, поїдачем сирого м'яса й вправним гравцем на губній гармошці. «Боже, який жах!» - казала бабуся, коли разом зі мною дивилася ті фільми: «Чингачгук», «Оцеола», «Син вовка» чи «Золото Маккени», а я був у захопленні від героїчної вдачі моїх улюбленців.
- Мерщій за фортепіано, і п'ять разів без помилок зіграти «Пастушок» Майкапара і двічі «Прелюдію» М'ясковського!» - казала вона по закінченні фільму, і це був трагічний для мене реванш за отриманий ковток насолоди.
Сімнадцять років минуло відтоді. Червоний куточок, стіл і навіть бабусина ліана ще жива, а її вже три роки немає на світі. А я - живий, молодий, здоровий - сиджу на тому ж самому місті, жую свою картоплю і, злегка усміхаючись, згадую ті щасливі часи.
«Цікаво, а скільки разів я маю тепер прожувати їжу, щоб проковтнути те, що в роті?» Набираю виделкою картоплі, відкушую шматок ковбаси «Шахтьорська» (чому вже, наприклад, не «Пупорізна» чи «Жлободухівська»), впиваюся губами в помідор і жую... один-два, розмірковуючи про те, що дитинство завжди лишається з нами, і ми інколи дозволяємо собі, вдихнувши запах півонії або розгортаючи цукерку, раптово зупинитися й знову полинути в спогади про той безтурботний час, повернути ті думки-ниточки, якими оточував нас світ у хвилини, коли ми вперше відкривали для себе серпневий аромат стиглої груші чи, картаючись, не могли втриматися від спокуси та не з'їсти «Гулівера» перед обідом. Але час іде. Абсолютне
щастя затьмарюється досвідом і жорстокістю. Ми обростаємо і гріхами, комплексами, образами, затаюємося й ховаємо в собі те м'яке, гороб'яче єство дитини, придушуючи його шпичкас-тою крицею досвіду, сили, впевненості. І тільки на самоті або ї серед дуже "близьких людей ми іноді даємо волю цим почуттям, і, якщо вони знаходять відгомін, одразу ж спадає вантаж років і створюється хитка ілюзія блакитно-рожевого щастя. От чому нам так потрібні тати й мами, брати, сестри, діти, дідусі й бабусі, стіни, запахи, спогади... Сорок сім! Я заковтую першу порцію поживи з картоплі, ковбаси та томатного соку. Загрібаю рештки язиком, жую ще кілька разів і ковтаю. Шістдесят! Все, як казала бабуся. Світла їй пам'ять!
За цими фізіологічно-ностальгічними екзерсисами я не помічаю, як на тарілці лишається менше чверті від величенької порції. Настає часткове насичення. Рухи кволіють, напруга в усьому тілі спадає, і ти, відкинувшись на спинку диванчика, кажеш «хух!», і прожитий день знову повертається до тебе уламками фраз, думок і ракурсів. На тлі феєричного виступу «бубабістів» ти згадуєш про незакінчений, цілком по-стмодерний есей, про забуту після якогось свята короговку з Мазепиним обличчям на тлі облупленої лаврської стіни -символ легковажності адептів фестивального руху всіх часів і народів, потім у тебе з'являється згадка про недописаний вірш, про варварську суть російської ментальності, потім ти подумки згадуєш натхненні рухи Андруховича, який читає поезії з циклу «Екзотичні птахи і рослини», потім рука твоя тягнеться до часопису «Четвер», що лежить розкритий на сторінці «Ги-ги-и». Ти читаєш перший абзац: «Було мені, либонь,
зо п'ятнадцять років, а братові Максові - шість, коли наш татуньо виграв на довічне володіння дерев'яну садибу, єдиною незручністю якої було те, що там можна було тільки лежати і знаходилася вона на глибині двох метрів під землею». З першого разу я не врубуюсь у тему, не розуміючи, про яку «садибу» йдеться. Перечитую фразу ще раз і ще раз, аж потім до мене доходить, що у тій фразі йдеться про звичайну труну!
