Дванадцять стільців. Золоте теля

гонитви за скарбами в Тифлісі, тепер доводилось іще перекидатись на Кримський півострів. Остап одразу взявся до справи. Куплено квитки до Батума і замовлено місця в другому класі пароплава «Пестель», який одходив з Батума на Одесу сьомого вересня о двадцять третій годині за московським часом. Уночі проти одинадцятого вересня, коли «Пестель», не заходячи в Анапу через шторм, повернув у відкрите море і взяв курс прямо на Ялту, Іполитові Матвійовичу приснився сон. Снилося йому, що він в адміральськім костюмі стояв на балконі свого старгородського будинку і знав, що натовп внизу чекає від нього чогось. Великий підіймальний кран спустив до його ніг свиню в чорних яблучках. Прийшов двірник Тихін у піджачному костюмі і, ухопивши свиню за задні ноги, сказав: — Ех, туди його в гойдалку! Хіба «Німфа» китицю дає! У руках Іполита Матвійовича опинився кинджал. Ним він ударив свиню в бік, і з великої широкої рани посипались і застрибали по цементу діаманти. Вони стрибали і стукотіли дедалі голосніше. Зрештою їхній стукіт став нестерпний і страшний. Іполит Матвійович прокинувся від удару хвилі об ілюмінатор. До Ялти підійшли в штилеву погоду, млосного сонячного ранку. Одужавши після морської хвороби, предводитель красувався на носі, біля дзвона, прикрашеного литою слов'янською в'яззю. Весела Ялта вишикувала вздовж берега свої крихітні крамнички і ресторани-поплавки. На пристані стояли екіпажі з оксамитовими сидіннями під полотняними вирізними тентами, автомобілі й автобуси «Кримкурсо» і товариства «Кримський шофер». Цегельного кольору дівчата крутили розгорнутими парасольками і махали хустками. Друзі першими зійшли на розпечену набережну. Угледівши концесіонерів, з юрби зустрічальників і просто цікавих винирнув громадянин у чесучевому костюмі і швидко попрямував до виходу з території порту. Але було вже пізно. Мисливське око великого комбінатора швидко впізнало чесучевого громадянина. — Заждіть, Вороб'янінов! — крикнув Остап. І він кинувся вперед так швидко, що наздогнав чесучевого мужчину за десять кроків від виходу. Остап в одну мить повернувся з сотнею карбованців. — Не дає більше. А втім, я не наполягав, а то йому ні на що буде повернутися додому. І справді, Кислярський тої ж миті втік автомобілем до Севастополя, а звідти третім класом додому, до Старгорода. Цілий день концесіонери провели в готелі, сидячи голими на підлозі і щохвилини бігаючи у ванну під душ. Але вода лилася тепла, як поганий чай. Від спеки не було порятунку. Здавалось, Ялта от-от розтане і потече в море. О восьмій годині вечора, проклинаючи всі стільці на світі, компаньйони нацупили гарячі штиблети і пішли до театру. Ішло «Одруження». Змучений спекою Степан, стоячи на руках, ледве не падав. Агафія Тихонівна бігла по дроту, держачи змоклими руками парасольку з написом: «Я хочу Подколесіна». У цю хвилину, як і цілий день, їй хотілося тільки одного: холодної води з льодом. Публіці теж хотілося пити. Тому-то, а можливо, й тому, що вигляд Степана, коли він пожирав гарячу яєчню, викликав огиду, вистава не сподобалася. Концесіонери були задоволені, їхній-бо стілець, разом з трьома новими пишними півкріселками рококо, був на місці. Заховавшись в одну із лож, друзі терпляче дожидали закінчення неймовірно довгого спектаклю. Публіка нарешті розійшлась, і актори побігли прохолоджуватись. У театрі не лишилося нікого, крім членів- пайовиків концесійного підприємства. Усе живе вибігло на вулицю, під потоки давноочікуваного свіжого дощу. — За мною, Кисо! — скомандував Остап. — На випадок чого, ми провінціали, що не знайшли виходу з театру. Вони пробрались на сцену, витираючи сірники, і хоч раз у раз билися об гідравлічний прес, обстежили всю сцену. Великий комбінатор побіг вгору сходами, в бутафорську. — Ідіть сюди! — крикнув він. Вороб'янінов, розмахуючи руками, помчав нагору. — Бачите? — сказав Остап, засвітивши сірник. З пітьми виступали ріжок гамбсівського стільця і сектор парасольки з написом: «Хочу…» — От! От наше майбутнє, теперішнє і минуле. Запалюйте, Кисо, сірники. Я його розшию, — і Остап поліз у кишеню по інструменти. — Ну-с, — сказав він, простягнувши руку до стільця, — іще один сірник, предводителю. Спалахнув сірник, і, дивна річ, стілець сам по собі стрибнув убік і раптом, перед очима здивованих концесіонерів провалився крізь підлогу. — Мамо! — крикнув Іполит Матвійович, одлітаючи до стіни, хоч не мав ані найменшого бажання це робити. З брязкотом вискочили шибки, і парасолька з написом: «Я хочу. Подколесіна», підхоплена вихором, вилетіла у вікно до моря. Остап лежав на підлозі, легко придавлений фанерними щитами. Було дванадцять годин і чотирнадцять хвилин. Це був перший удар великого кримського землетрусу 1927 року. Удар дев'яти балів, що завдав незчисленного лиха всьому півострову, вирвав скарби з рук концесіонерів. — Товаришу Бендер! Що це таке? — кричав Іполит Матвійович, пойнятий жахом. Остап нетямився: землетрус став йому на дорозі. Це був єдиний випадок у його багатій практиці. — Що це? — лементував Вороб'янінов. З вулиці долинали крики, дзвін і тупіт. — Це те, що нам треба негайно тікати на вулицю, поки нас не завалило стіною. Мерщій! Мерщій! Дайте руку, макухо! І вони ринули до виходу. На їхнє здивування, біля дверей, що вели зі сцени в провулок, лежав на спині цілий- цілісінький гамбсівський стілець. Із собачим виском Іполит Матвійович вчепився в нього мертвою хваткою. — Давайте обценьки! — крикнув він Остапові. — Ідіот ви паршивий! — застогнав Остап. — Зараз стеля обвалиться, а він тут божеволіє! Мерщій на повітря! — Обценьки! — ревів збезумілий Іполит Матвійович. — Ну вас к бісу! Пропадемо тут з вашим стільцем! А мені моє житця дороге як пам'ять! З цими словами Остап кинувся до дверей. Іполит Матвійович загавкав і, підхопивши стілець, побіг за Остапом. Скоро вони опинились на середині провулку, земля тужно захиталася під ногами, з даху театру