бочкою бензину, яка нібито лежить на дорозі. — Великий швидкісний пробіг Арбатов — Чорноморськ оголошую відкритим, — урочисто сказав Остап. — Командором пробігу призначаю себе. Водієм машини зараховується… як ваше прізвище? Адам Козлевич. Громадянин Балаганов затверджується бортмеханіком і за сумісництвом прислугою за все. Але, ось що, Козлевич: напис «Ох, і покатаю!» треба негайно зафарбувати. Нам не потрібні особливі прикмети. За дві години машина із свіжою темно-зеленою плямою на боці поволі вивалилася з гаража і востаннє покотилася вулицями міста Арбатова. В очах Козлевича світилася надія. Поруч з ним сидів Балаганов. Він дбайливо перетирав ганчіркою мідні частини, ревно виконуючи нові для нього обов'язки бортмеханіка. Командор пробігу розсівся на рудому сидінні, з задоволенням поглядаючи на своїх підлеглих. — Адаме! — гукнув він, намагаючись перекричати скрегіт мотора. — Як звати ваш тарантас? — «Лорен-дітріх», — відповів Козлевич. — Ну, що це за назва? Машина, як і військовий корабель, мусить мати власне ім'я. Ваш «лорен-дітріх» відзначається прекрасною швидкістю і благородною красою ліній. Отже, пропоную дати машині назву — «Антилопа-Гну». Хто проти? Одноголосно. Зелена «Антилопа», поскрипуючи всіма своїми частинами, промчала зовнішним проїздом Бульвару Молодих Талантів і вигулькнула на базарну площу. Екіпаж «Антилопи» вгледів там дивну картину: з площі, в напрямку до шосе, зігнувшись, біг суб'єкт з білою гускою під пахвою. Лівою рукою він притримував на голові твердий солом'яний бриль. За ним з криком бігла велика юрба людей. Утікач щоразу озирався і на його благовидому акторському обличчі можна було розгледіти вираз жаху. — Паніковський біжить! — вигукнув Балаганов. — Друга стадія крадіжки гуски, — холодно зауважив Остап. — Третя стадія почнеться після того, як винного спіймають. її супроводжуватимуть досить відчутні побої. Паніковський, очевидно, догадувався про наближення цієї третьої стадії, бо біг щодуху. Од страху він не випускав з рук гуску і це викликало у переслідувачів ще більше роздратування. — Сто шістнадцята стаття, — напам'ять сказав Козлевич. — Таємне, а так само і відкрите викрадення важкої рогатої худоби у трудового сільськогосподарського і скотарського населення. Балаганов зареготав. Його тішила думка про законну кару, яку дістане порушник конвенції. Машина вибралася на шосе, перепинивши галасливу юрбу. — Рятуйте! — закричав Паніковський, коли «Антилопа» наблизилася до нього. — Бог подасть, — відповів Балаганов, перехилившись через борт. Машина зняла біля Паніковського клуби малинового пилу. — Візьміть мене! — репетував що було сили Паніковський, тримаючись поруч з машиною. — Я хороший. Голоси переслідувачів зливалися в один недоброзичливий гамір. — Може, візьмемо гада? — запитав Остап. — Не треба, — жорстоко відповів Балаганов, — хай ще раз узнає, як порушувати конвенції. Та Остап уже прийняв рішення. — Кинь птаху! — крикнув він Паніковському і, звертаючись до шофера, додав: — Малий хід. Паніковський негайно ж підкорився наказу. Гуска невдоволено підвелася з землі, почухалася і, наче нічого й не трапилося, пішла назад до міста. — Залазьте, — запропонував Остап, — хай вам біс! Але більше не грішіть, бо вирву руки з корінням. Паніковський, дрібочучи ногами, вхопився за кузов, потім наліг на борт черевом, перевалився в машину, наче з води в човен і, стукаючи манжетами, впав на дно. — Повний вперед! — скомандував Остап. — Засідання продовжується. Балаганов натис на грушу, і з мідного рожка раптом почулися старомодні, веселі, обривисті звуки: Матчиш чудовий танець. Та-ра-та…
Матчиш чудовий танець. Та-ра-та…
І «Антилопа-Гну» виїхала в дике поле, назустріч бочці з авіабензином.
Розділ IV
ЗВИЧАЙНИЙ ЧЕМОДАНЧИК
Людина без капелюха, в сірих парусинових штанях, шкіряних сандаліях на босу ногу, як ходять ченці, в білій сорочці без комірця, нахиливши голову, вийшла з низенької хвіртки будинку номер шістнадцять. Опинившись на тротуарі, викладеному голубуватими камінними плитами, невідомий спинився і неголосно сказав: — Сьогодні п'ятниця. Отже, знову треба йти на вокзал. Промовивши ці слова, невідомий в сандаліях хутко озирнувся. Йому здалося, ніби за його спиною стоїть громадянин з цинковим обличчям шпигуна. Та на Малій Касательній вулиці не було ні душі. Червневий ранок ще тільки-но починав формуватися. Акації легенько здригалися, роняючи на плоске каміння холодну олив'яну росу. Вуличні пташки віддзвонювали якусь веселу нісенітницю. В кінці вулиці, внизу за дахами будинків, палало важке, немов відлите море. Молоді собаки, журливо озираючись і пошкрібуючи кігтями, дерлися на ящики з сміттям. Година двірників вже минула, година
