Юнака вже давно відтиснули розпорядники, а Остап ще довго вимахував руками і бурмотів: — Знавці! Вбивати треба таких знавців! «Студебекера» йому подавай! Голова комісії після зустрічі автопробігу свою вітальну промову склав з довгого ланцюга підрядних речень, 3 яких не міг виплутатись протягом цілої півгодини. Весь цей час командор пробігу був дуже занепокоєний. З висоти кафедри він стежив за підозрілими діями Балаганова і Паніковського, які досить активно шмигали по натовпу. Бендер робив страшні очі і зрештою своєю сигналізацією прикував дітей лейтенанта Шмідта до одного місця. — Я радий, товариші, — заявив Остап у слові-відповіді, — порушити автомобільною сиреною патріархальну тишу міста Удоєва. Автомобіль, товариші, не розкіш, а засіб пересування. Залізний кінь іде на зміну селянській кобилі. Налагодимо серійне виробництво радянських автомашин. Ударимо автопробігом по бездоріжжю і нехлюйству. Я закінчую, товариші. Ми зараз перекусимо і будемо продовжувати нашу далеку путь. Поки натовп, що монолітною стіною оточив кафедру, вслухався в слова командора, Козлевич розвинув широку діяльність. Він залив бак бензином, який, як і казав Остап, виявився найвищої якості, нітрохи не соромлячись, прихопив про запас ще три бідони пального, змінив камери і протектори на всіх чотирьох колесах, захопив помпу і навіть домкрат, геть очистив як базу, так і операційний склад удоївського відділення Автодору. Дорога до Чорноморська була забезпечена матеріалами. Правда, не було грошей. Але командора це мало непокоїло. В Удоєві мандрівники добре пообідали. — Про дрібні гроші турбуватися не треба, — сказав Остап, — вони валяються на дорозі, і ми їх будемо підбирати, скільки нам треба. Поміж древнім Удоєвим, заснованим 794 року, і Чорноморськом, заснованим 1794 року, пролягло тисячу літ і тисячу кілометрів ґрунтової і шосейної дороги. За цю тисячу літ на магістралі Удоїв — Чорне море з'являлися різноманітні фігури. Рухались по ній роз'їзді прикажчики з товарами візантійських торговельних фірм. Назустріч їм з дрімучого лісу виходив Соловей-розбійник, кремезний чолов'яга у смушевій шапці. Крам він відбирав, а прикажчиків пускав у розход. Брели цією дорогою завойовники зі своїми дружинами, проїздили мужики, пленталися з піснями прочани. Життя країни змінювалося з кожним сторіччям. Мінявся одяг, удосконалювалася зброя, були придушені картопляні заколоти. Люди навчилися голити бороди. Злетіла перша повітряна куля. Було винайдено залізні близнюки — пароплав і паровоз. Засурмили автомашини. А дорога лишилася такою ж, як і за Солов'я-розбійника… Горбата, вкрита вулканічним брудом чи засипана ядучим, наче порошок від блощиць, пилом, простяглась вона, наша вітчизняна дорога, мимо сіл, містечок, фабрик і колгоспів, простяглася тисячоверстою пасткою. Обабіч неї, в пожовклих, забруднених травах, валяються кістяки возів і замучені, конаючі автомобілі. Можливо, емігрантові, який божеволіє від продажу газет серед асфальтових просторів Парижа, згадується російська ґрунтова дорога з чарівними подробицями рідного пейзажу: калюжа, в якій купається місяць, цвіркуни, що голосно виспівують свою вечірню молитву, і порожнє відро, що видзвонює, прив'язане до селянського воза. Але місячне сяйво тепер має інше призначення. Місяць може пристойно сяяти над гудроновими шосе. Симфонію селянського відерця замінили автомобільні сирени і клаксони. А цвіркунів можна буде слухати в спеціальних заповідниках: там будуть збудовані трибуни, і громадяни, підготовлені вступним словом якогось сивого цвіркунознавця, зможуть мати насолоду — послухати спів улюблених цвіркунів.
Розділ VII
СОЛОДКИЙ ТЯГАР СЛАВИ
Командор пробігу, водій машини, бортмеханік і «прислуга за все» почували себе прекрасно. Ранок був прохолодний. В перламутровому небі плуталося бліде сонце. У траві викрикувала дрібна пташина наволоч. Придорожні пташки-посмітюшки, не кваплячись, переходили дорогу перед самими колесами автомобіля. Степові обрії сочились бадьорими запахами, що коли б тут на місці Остапа був якийсь селянський письменник-середнячок з групи «Сталеве вим'я», він би не стримався, вийшов з машини, сів на траві і одразу ж написав на сторінках похідного блокнота нову повість, яка б починалася словами: «Ой, аж зопріли озимі! Розсупонилося сонце, порозтандикало своє проміння по всьому білому світу. Понюхав старий Ромуальдич свою онучу і весь аж перехнябився». Але Остапові та його супутникам було не до цих поетичних сприймань. Ось уже цілу добу вони мчалися попереду автопробігу. їх зустрічали музикою і промовами. Діти на їхню честь били в барабани. Дорослі годували обідами і вечерями, щедро постачали заздалегідь заготовленими авточастинами. А в якомусь селищі їм піднесли хліб-сіль на дубовій різьбляній таці, з рушником, вишитим хрестиком. Хліб-сіль лежав на дні машини, між ногами Паніковського. Він весь час відщипував від коровая шматочки і зрештою видовбав у ньому мишачу нору.
