/>
Четвертий склад — поможе бог
Дізнатися, що це — прийменник.
Стомлений останнім напруженням Синицький відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Йому було вже сімдесят років. З них п'ятдесят він вигадував ребуси, шаради, картини-загадки і шарадоїди. Але ніколи поважному ребусникові ще не було так важко працювати, як зараз. Він відстав від життя, був політичне неграмотний, і молоді конкуренти його легко обганяли. Вони приносили до редакції задачі з таким чудовим ідеологічним спрямованням, що старий, читаючи їх, плакав від заздрощів. Чи можна було йому змагатися, наприклад, з такою задачею: ЗАДАЧА — АРИФМОМОЇД. Три станції: Воробйово, Грачово і Дроздово мали однакову кількість службовців. На станції Дроздово комсомольців було в шість разів менше, ніж на двох інших станціях, узятих разом. А на станції Воробйово партійців було на 12 чоловік більше, ніж на станції Грачово. Але на цій останній безпартійних було на 6 чоловік більше, ніж на перших двох. Скільки службовців було на кожній станції і який був тям партійний і комсомольський прошарок? Трохи відійшовши від своїх безрадісних думань, старий знову схилився над аркушиком з написом «дебет», але в цей час до кімнати увійшла дівчина з мокрим, стриженим волоссям і з чорним купальником через плече. Вона мовчки пішла на балкон, розвісила на облуплених поручнях мокрий купальник і глянула вниз. Дівчина побачила бідне подвір'я, яке бачила вже багато років, — убоге подвір'я, де валялися розбиті ящики, блукали брудні, в сажі, коти і бляхар гучно лагодив відро. На нижньому поверсі домгосподарки розмовляли про своє тяжке життя. І розмови ці дівчина чула вже не вперше, і котів вона знала всіх на ймення, і бляхар, як їй здалося, лагодив те самісіньке відро, яке лагодив багато років. Зося Синицька повернулася до кімнати. — Ідеологія заїла, — почула вона дідове бубоніння. — А яка у ребусному ділі може бути ідеологія? Ребус же… Зося зазирнула в дідові каракулі й вигукнула: — Що ти тут написав? Що, що таке? «Четвертий склад, поможе бог дізнатися, що то — прийменник». Чому бог? Адже ти сам казав, що редакції тепер не беруть шаради з церковними словами. 
Синицький зойкнув. Вигукуючи: «Де бог? Де? Там немає бога!», він тремтячими руками насадив на ніс окуляри в білій оправі й ухопив аркушик. — Бог є, — промовив він жалібно. — Таки вліз… Знову дав маху… Ех, шкода. І рима гине хороша. — А ти замість «бог» постав «рок», — порадила Зося. Але наляканий Синицький відмовився й від «року». — Це теж містика. Я знаю. Ой, дав маху… Що ж тепер буде, Зосенько? Зося байдуже глянула на діда й порадила вигадувати нову шараду. — Все одно, — сказала вона, — слово з закінченням «ція» у тебе не виходить. Пригадуєш, як ти мучився зі словом «теплофікація?» — Аякже, — пожвавився старий, — я ще третім складом поставив «кац» й написав так: «А третій склад легкий, єй, єй! Читай — і скажеш: це єврей». Цю шараду не взяли. Сказали: «Слабенько, не підходить». Маху дав! І старий, сівши за стіл, почав розробляти великий, ідеологічно витриманий ребус. Спочатку він накреслив олівцем контури гуски, яка тримає у дзьобі літеру «Г», велику, важку, як шибениця. Робота йшла успішно. Зося почала готувати до обіду. Вона переходила від буфета з дзеркальними ілюмінаторами до столу й ставила посуд. З'явилася порцелянова супниця з одбитими ручками, тарілки з квітками й без квіток, пожовклі виделки і навіть компотниця, хоч в обідньому меню ніякого компоту сьогодні не було. Взагалі справи Синицьких були кепські. Ребуси й шаради приносили в дім більше хвилювань, аніж грошей. З домашніми обідами, які старий ребусник давав знайомим громадянам, що було основною статтею сімейних прибутків, теж було не гаразд. Підвисоцький і Бомзе виїхали у відпустку, Стульян одружився з гречанкою і почав обідати вдома, а Побєрухіна вичистили з установи по другій категорії, від хвилювань він втратив апетит і відмовився від обідів. Тепер він ходив по місту, спиняв знайомих і вимовляв одні й ті ж сповнені таємничого сарказму слова: «Чули новину? Мене вичистили по другій категорії». І деякі знайомі співчутливо відповідали: «Ну й наробили ділов ці Маркс і Енгельс»! А дехто не відповідав нічого, дивились на Побєрухіна зизом і обминали, потрушуючи портфелями. Зрештою, з усіх столовників лишився один, та й той не платив уже цілий тиждень, скаржачись на затримку зарплати. Невдоволено стенувши плечима, Зося пішла на кухню, а коли повернулася, за обіднім столом сидів останній столовник — Олександр Іванович Корейко. Поза службою Олександр Іванович не був таким уже полохливим і приниженим. Проте настороженість ні на мить не сходила з його обличчя. Зараз він уважно розглядав новий ребус Синицького. Серед інших загадкових рисунків там було намальовано лантух, з якого сипалися літери «Т», ялинка, із-за якої сходило сонце, і горобець, що сидів на рядку нот. Ребус закінчувався комою догори низом. — Цей ребус нелегко буде розгадати, — казав Синицький, тупцюючи навколо столовника. — Доведеться попосидіти над ним! — Доведеться, доведеться, — відповів Корейко, посміхаючись, — ось тільки гуска мене збиває… Навіщо тут гуска? О-о-о… Є! Готово! «В боротьбі ти здобудеш право своє»? — Так, — розчаровано промовив, розтягуючи слова, старий, — як це ви так швидко розгадали? Здібності у вас великі. Одразу видно рахівника першого розряду. — Другого, — зробив поправку Корейко. — А
