фінансово-обліковий відділ. — Хіба ви не бачите, що я їм? — сказав службовець, з обуренням відвернувшись от Балаганова. І, не звертаючи більше уваги на молочних братів, він поринув у споглядання останнього шматочка котлети. Пильно оглянувши його з усіх боків і навіть понюхавши на прощання, службовець вкинув його в рот, випнув груди, змів з піджака крихти і неквапливо підійшов до другого службовця, який стояв біля дверей свого відділу. — Ну, що, — запитав він, озирнувшись, — як самопочуття? — І не питайте, товаришу Бомзе, — відповів той і, теж озирнувшись, додав — Хіба це життя? Немає ніякого простору індивідуальності. Все одне й те ж, п'ятирічка за чотири роки, п'ятирічка за три роки. — Так, так, — зашепотів Бомзе, — якийсь жах! Я з вами згоден. Саме так: ніякого простору для індивідуальності, ніяких стимулів, ніяких особистих перспектив. Дружина, самі розумієте, хатня господарка, і та говорить, що немає стимулів, немає особистих перспектив. Зітхнувши, Бомзе рушив назустріч іншому службовцеві. — Ну, що, — запитав він, заздалегідь сумно посміхаючись, — як самопочуття? — Та ось, — сказав співбесідник, — сьогодні вранці з відрядження. Пощастило побачити радгосп. Грандіозно. Фабрика зерна! Ви собі не уявляєте, що таке п'ятирічка, голубчику, що таке воля колективу! — Ну, це ж буквально те, що я говорив щойно! — з запалом вигукнув Бомзе. — Саме так, воля колективу! П'ятирічка за чотири роки, навіть за три — ось стимул, який… Та візьмемо, зрештою, мою дружину. Хатня господарка — і та віддає належне індустріалізації. Хай йому біс, на очах зростає нове. життя! Одійшовши вбік, він радісно похитав головою. За хвилину він уже тримав за рукав тихого Борисохлєбського і казав: — Ви маєте рацію, я теж такої думки. Навіщо будувати Магнітогорськи, радгоспи, всякі комбайни, коли немає особистого життя, коли придушується індивідуальність. А ще через хвилину його глухуватий голос уже булькав на площадці сходів: — Ну, це ж самісіньке я щойно казав Борисохлєбському. Чого оплакувати індивідуальність, особисте життя, коли на наших очах зростають фабрики зерна, Магнітогорськи, всякі комбайни, бетономішалки, коли колектив… У перерві Бомзе, який полюбляв духовне спілкування, встигав побазікати з десятком співробітників. Сюжет кожної бесіди можна було зрозуміти з його обличчя, на якому вираз болю з приводу затиску індивідуальності одразу ж переходив у світлу посмішку ентузіаста. Та які почуття не опановували б Бомзе, його обличчя не втрачало виразу природженого благородства. І всі, починаючи з витриманих товаришів з місцевкому і кінчаючи політичне незрілим Кукушкіндом, вважали Бомзе за чесну і, головне, принципову людину. А втім, він і сам був такої ж думки про себе. Новий дзвінок, що повідомляв про закінчення авралу, повернув службовців у номери. Робота відновилась. Власне кажучи, слова «робота відновилася» безпосередньо не стосувалися діяльності «Геркулеса», яка складалася, за статутом, з різних торговельних операцій в галузі лісо- і пиломатеріалів. За останній рік геркулесівці, відкинувши геть усякі думки про нудні колоди, фанерні листи, експортні кедри та інші нецікаві речі, захопились дуже цікавим заняттям: вони боролися за помешкання, за свій улюблений готель. Все почалося з невеличкого папірця, що його приніс у брезентовій розносній книзі ледачий скороход з комунвідділу. «По одержанні цього, — зазначалося в папірці, — пропонуємо вам протягом тижня звільнити приміщення колиш. готелю «Каїр» і передати з усім колиш. готельним інвентарем у розпорядження готельового тресту. Вам надається приміщення колиш. акц. т-ва «Бекон і бляха». Підстава : Ухвала міськради від 12/ 1928 р.». На кінець дня цей папірець поклали на стіл перед товаришем Полихаєвим, який сидів в електричному затінку пальм і сикомор. — Які—нервово вигукнув начальник «Геркулеса», — вони пишуть мені «пропонуємо»! Мені, безпосередньо підпорядкованому центрові! Та вони що, збожеволіли? Га? — Вони б ще написали «наказуємо», — піддала жару Серна Михайлівна. — Мужлаї! — Це просто анекдот, — сказав Полихаєв, похмуро посміхаючись. Негайно було продиктовано відповідь найрішучішого змісту. Начальник «Геркулеса» категорично відмовлявся звільнити приміщення. — Вдруге знатимуть, що я їм не нічний сторож і ніяких «пропонуємо» мені писати не можна, — бурмотів товариш Полихаєв, виймаючи з кишені гумову печатку із своїм факсиміле і, хвилюючись, тиснув підпис догори ногами. І знову ледачий скороход, цього разу геркулесівський, поплентався сонячними вулицями міста, спиняючись біля яток, які торгували квасом, втручаючись у всі вуличні скандали і відчайдушно розмахуючи розносною книжкою. Цілий тиждень по тому геркулесівці обмірковували становище, яке склалось. Службовці сходилися на тому, що Полихаєв не стерпить такого підриву свого авторитету. — Ви ще не знаєте нашого Полихаєва, — казали молодики з фінобліку, — він тертий-перетертий! Його голими постановами не вхопиш! Незабаром після того товариш Бомзе вийшов з кабінету начальника, тримаючи в руках списочок вибраних співробітників. Він крокував від відділу до відділу, схилявся над зазначеною у списку особою і таємниче шепотів: — Невеличка вечірка… По три карбованці з душі… Проводжаємо Полихаєва. — Як? — лякалися співробітники. — Хіба Полихаєв від нас іде? Його знімають? — Та ні. їде на тиждень до центру клопотати відносно приміщення. Глядіть не запізнюйтесь. Рівно о восьмій у мене. Проводи пройшли дуже весело. Співробітники віддано дивилися на Полихаєва, який сидів з лафітничком в руці, ритмічно плескали у долоні і виспівували: — Пий до дна, пий до дна, пийдодна, пий до дна, пий до дна, пийдодна! Виспівували доти, поки улюблений начальник не вихилив добрий десяток лафітничків, а з ними і кілька
Вы читаете Дванадцять стільців. Золоте теля
