оголошення: «Зд. чуд. кімн. з ус. вигод. і вид. на м. од. ін. хол». І враз збагнувши, що це означає: «Здається чудова кімната з усіма вигодами і видом на море одинаку, інтелігентному холостякові», Остап подумав: «Здається, зараз я холостий. Нещодавно старгородський загс надіслав мені повідомлення про те, що мій шлюб з громадянкою Грицацуєвою припинено згідно заяви з її боку і що мені присвоюється дошлюбне прізвище О. Бендер. Що ж, доведеться жити дошлюбним життям… Я холостяк, одинак інтелігент. Кімната, безумовно, буде моєю». І, одягнувши білі прохолодні штани, великий комбінатор попрямував за зазначеною адресою.
Розділ XIII
ВАСИСУАЛІЙ ЛОХАНКІН І ЙОГО РОЛЬ У РОСІЙСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ
Рівно о шістнадцятій годині сорок хвилин Васисуалій Лоханкін оголосив голодовку. Він лежав на цератовій канапі, відвернувшись від усього світу, обличчям до опуклої спинки. Лежав він у підтяжках і в зелених шкарпетках, які в Чорноморську називають також карпетками. Поголодувавши в такій позі хвилин двадцять, Лоханкін застогнав, перевернувся на другий бік і подивився на дружину. При цьому зелені карпетки описали в повітрі невеличку криву. Дружина вкидала в дорожній фарбований мішок своє добро: фігурні флакони, гумовий валик для масажу, дві сукні з хвостами і одну стару без хвоста, фетровий ківер із скляним півмісяцем, мідні патрони з губною помадою і трикотажні рейтузи. — Варваро! — сказав Лоханкін в ніс. Дружина мовчала, гучно дихаючи. — Варваро! — повторив він. — Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдукова? — Так, — сказала дружина. — Я іду. Так треба. — Але ж чому? Чому? — сказав Лоханікін з коров'ячою пристрастю. Його і так великі ніздрі у розпачі роздулися. Затремтіла фараонська борідка. — Бо я його кохаю. — А як же я? — Васисуалію! Я ще вчора тебе повідомила. Я тебе більше не люблю. — Але я! Я ж тебе люблю, Варваро! — Це твоя приватна справа, Васисуалію. Я іду до Птибурдукова. Так треба. — Ні! — вигукнув Лоханкін. — Так не треба! Не може одна людина піти, якщо друга її любить! — Може, — роздратовано сказала Варвара, видивляючись у кишенькове люстерко. — І взагалі кинь дурощі, Васисуалію. — В такому разі, я продовжую голодовку! — викрикнув бідолашний чоловік. — Я голодуватиму доти, доки ти не повернешся. День. Тиждень. Рік голодуватиму. Лоханкін знову повернувся на другий бік і уткнув товстий ніс у слизьку холодну церату. — Ось так і лежатиму в підтяжках, — почулося з канапи, — доки не помру. І у всьому будеш винна ти разом з інженером Птибурдуковим. Дружина подумала, одягла на недопечене біле плече бретельку сорочки, що сповзла, і раптом заголосила: — Ти не смієш так говорити про Птибурдукова! Він вище тебе! Лоханкін не чекав такої образи. Він сіпнувся, немов його крізь усю довжину, від підтяжок до зелених шкарпеток, пронизав електричний заряд. — Ти самка, Варваро, — протяжне заскиглив він. — Ти повія! — Васисуалій, ти дурень! — спокійно відповіла дружина. — Вовчиця ти, — продовжував Лоханкін тим же протяжним тоном, — тебе я зневажаю. До коханця ти ідеш од мене. До Птибурдукова ти ідеш До нікчемного Птибурдукова зараз ти, мерзенна, йдеш від мене. Так от до кого ти ідеш від мене! Ти похоті віддатись хочеш з ним. Вовчиця ти стара і підла вся до того ж! П'яніючи від свого горя, Лоханкін навіть не помічав, що говорить п'ятистопним ямбом, хоч ніколи не писав вірші і не любив їх читати. — Васисуалій! Годі блазнювати, — сказала вовчиця, застебуючи мішок. — Глянь, на кого ти схожий! Хоч би вмився. Я іду. Прощай, Васисуалію! Твою хлібну картку я лишаю на столі. І Варвара, вхопивши мішок, пішла до дверей. Побачивши, що заклинання не діють, Лоханкін швидко скочив з канапи, підбіг до столу і з криком: «Рятуйте!» — пошматував картку. Варвара злякалася. В її уяві враз постав чоловік, висхлий од голоду, з завмерлим пульсом, з охололими руками й ногами. — Що ти зробив? — сказала вона. — Ти не смієш голодувати! — Буду! — вперто заявив Лоханкін. — Це по-дурному, Васисуалію. Це бунт індивідуальності. — І я пишаюсь цим, — відповів Лоханкін тоном, що був близьким до ямба. — Ти недооцінюєш значення індивідуальності й узагалі інтелігенції. — Але ж громадськість тебе осудить. — Хай осудить! — рішуче сказав Васисуалій і знову впав на канапу. Варвара мовчки кинула мішок на підлогу, поспіхом зірвала з голови солом'яний капор і, бормочучи: «скажений самець», «тиран», «власник», швидко зробила бутерброд з баклажанною ікрою. — Їж! — сказала вона, підносячи їжу до яскраво- червоних губ чоловіка: — Чуєш, Лоханкін? їж! Зараз же! Ну? — Облиш мене, — сказав він, відводячи руку дружини. Скориставшись з того, що рот голодуючого на мить розтулився, Варвара вправно ввіпхнула бутерброд в отвір, що виник поміж фараонівською борідкою і підстриженими московськими вусиками. Але голодуючий сильним рухом язика виштовхнув їжу з рота. — Їж, негіднику! — у нестямі крикнула Варвара, тикаючи бутербродом. — Інтелігент! Та Лоханкін одвертав
