примовляючи: «Як захочемо, так і зробимо». Гігієнішвілі з огидою нюхав свої руки, які смерділи гасом, і витирав їх об штани. Спіраль вогню вирвалася з кватирки і, розсипаючи Іскри, розвернулася під дерев'яним карнизом. Тріснуло і з дзвоном вивалилося перше скло. Нічийна бабуся дико завила. — Сорок років стояв дім, — солідно пояснив Митрич, походжаючи по натовпу, — при всіх владах стояв, добрий був дім. А при Радянській згорів. Такий прикрий факт, громадяни. Жіноча частина «Воронячої слобідки» стояла окремим гуртом і не зводила очей з вогню. Гарматне полум'я виривалося вже з усіх вікон. Іноді вогонь зникав, і тоді чорний будинок, здавалося, відстрибував назад, як тіло гармати після пострілу. І знову зсередини злітала червоно-жовта хмаринка, урочисто освітлюючи Лимонний перевулок. Стало жарко. Біля будинку вже не можна було стояти, і воронянці перекочували на протилежний тротуар. Лише Микита Пряхін дрімав на скрині посеред вулиці. Раптом він скочив, босий і страшний. — Православні! — закричав він, шматуючи на собі сорочку. — Громадяни! Він побіг боком подалі від вогню, врізався в натовп і, викрикуючи незрозумілі слова, показував рукою на палаючий будинок. В натовпі зчинився переполох. — Дитину забули, — впевнено сказала жінка в солом'яному капелюшку. Микиту оточили. Він відпихався руками і поривався до будинку. — У ліжку! — в нестямі кричав Пряхін. — Пусти, кажу! По його обличчю котилися вогненні сльози. Він вдарив по голові Гігієнішвілі, який став йому на дорозі, й кинувся у двір. За хвилину він вибіг звідтіль, тримаючи в руках драбину. — Спиніть його! — закричала жінка в солом'яному капелюшку. — Він згорить! — Відійди, кажу! — волав Микита Пряхін, приставляючи драбину до стінки і відштовхуючи молодиків з натовпу, які хапали його за ноги. — Не дам їй пропасти. Душа горить. Він відбивався ногами і ліз вгору, до палаючого вікна другого поверху. — Назад! — гукали з натовпу. — Чого поліз? Згориш! — У ліжку! — продовжував викрикувати Микита. — Ціла гуска лежить і кварта горілки. Не пропадати ж їй, православні громадяни? З несподіваною спритністю Пряхін вхопився за бляху, прибиту до підвіконня від дощу, і враз зник, втягнутий у палаючий будинок повітряною течією. Його останні слова були: «Як захочемо, так і зробимо…» В перевулку запала тиша, яку порушили лише дзвони і трубні сигнали пожежної команди. У двір вбігли пожежники-сокирники в брезентових костюмах, які ніщо не могло зігнути, з широкими синіми поясами. Через хвилину після того, як Микита Пряхін зробив єдиний в своєму житті героїчний вчинок, з будинку випала і вдарилась об землю палаючи колода. Дах затріщав, розсунувся і впав всередину будинку. В небо здійнявся сяячий стовп, наче з будинку випустили на місяць ядро. Так загинула квартира номер три, відома більше під назвою «Вороняча слобідка». Раптом у перевулку почувся передзвін копит. В сяйві пожежі промчався візником інженер Талмудовський. На його колінах лежав обклеєний ярликами чемодан. Підстрибуючи на сидінні, інженер нахилився до візника і кричав: — Ноги моєї тут не буде при такій платні! Нумо, швидше! І в ту ж мить його жирна, освітлена пожежними смолоскипами спина зникла за поворотом.
Розділ XXII
КОМАНДУВАТИ ПАРАДОМ БУДУ Я
— Я помираю з нудьги, — сказав Остап, — ми з вами розмовляємо лише дві години, а ви вже набридли мені так, ніби я знав вас усе життя. З таким норовистим характером добре бути мільйонером в Америці. У нас мільйонер мусить бути більш лагідним. — Ви божевільні! — відповів Олександр Іванович. — Не ображайте мене, — смиренно зауважив Бендер, — я син турецького підданця і, зрозуміло, потомок яничарів. Я вам не дам пощади, якщо ви будете мене кривдити. Яничари не знають жалю ні до жінок, ні до дітей, ні до підпільних радянських мільйонерів. — Ідіть, громадянине! — сказав Корейко голосом геркулесівського бюрократа. — Вже третя година ночі, я хочу спати, мені рано на службу йти. — То правда, я й забув! — вигукнув Остап. — Вам не можна запізнюватись на службу. Можуть звільнити без вихідної допомоги. Все ж таки двотижневий оклад — двадцять три карбованці! Така економна людина, як ви, може прожити півроку. — Не ваше діло… Дайте мені спокій. Чуєте? Ідіть геть! — Але ця економія вас погубить. Вам, звичайно, небезпечно показувати свої мільйони. Одначе ви занадто вже стараєтесь. Ви подумали над тим, що з вами станеться, якщо ви нарешті зможете тратити гроші? Постування — річ небезпечна. Моя знайома, вчителька французької мови Ернестина Йосипівна Пуанкаре, ніколи в житті не пила вина. І що ж? На якійсь вечірці її пригостили чаркою коньяку. Це їй так сподобалося, що вона випила цілу пляшку і тут же, на вечірці, збожеволіла. І на світі стало менше на одну вчительку французької мови. Таке може статися з вами, — Чого ви, хай вам чорт, хочете від мене? — Того, чого хотів друг мого дитинства Коля Остеп-Бакен від подруги мого ж таки дитинства, польської красуні Інги Зайонц, — любові. Я теж хочу любові. Я хочу, щоб мене полюбили ви, громадянине
