п'ятдесят карбованців на купівлю бензину. Антилопівці жили морально-чистим, майже селянським життям. Вони допомагали завідуючому заїжджим двором наводити лад і чистоту, їм довелося взнати ціни на ячмінь і сметану. Паніковський часом виходив у двір, клопітливо рознімав рота якій-небудь коняці, оглядав її зуби і бурмотів: «Добрий жеребець», хоч перед ним стояла добра кобила. Лише командор блукав десь цілими днями, а коли з'являвся на заїжджому дворі, то мав трохи розгублений, але веселий вигляд. Він підсідав до друзів, які пили чай у брудній скляній галереї, клав на коліно могутню ногу в червоному черевиці і приязно казав: — Чи справді життя прекрасне, Паніковський, чи мені це лише здається? — Де це ви шаленієте? — ревниво запитував порушник конвенції. — Старий! Ця дівчина не для вас, — відповідав Остап. Слухаючи це, Балаганов співчутливо реготав і зазирав у новий гаманець, а Козлевич посміхався у свої конструкторські вуса. Він уже не раз катав командора і Зосю по приморському шосе. Погода сприяла коханню. Пікейні жилетки стверджували, що такого серпня ще не було з часів порто-франко. Ніч радувала чистим телескопічним небом, а день котив до міста освіжаючу морську хвилю. Двірники у своїх підворіттях торгували смугастими монастирськими кавунами, і громадяни, надриваючись, стискували ті кавуни з полюсів, припадали до них вухом, щоб почути бажаний тріск. Увечері зі спортивних полів поверталися спітнілі щасливі футболісти. Слідом за ними, здіймаючи пилюку, бігли хлопчаки. Вони вказували пальцем на знаменитого голкіпера, а інколи навіть підіймали його на плечі і з повагою несли. Якось увечері командор попередив екіпаж «Антилопи», — що завтра відбудеться розважальна подорож за місто з роздачею гостинців. — У зв'язку з тим, що наш дитячий ранок відвідає одна дівчина, — сказав значуще Остап, — я б просив панів добровольців помити обличчя, почиститись, а головне, не вживати лайливих висловів. Паніковський дуже захвилювався, випросив у командора три карбованці, сходив у лазню і потім усю ніч чистився, шкріб себе, як солдат перед парадом. Він встав раніше за всіх і дуже підганяв Козлевича. Антилопівці дивилися на Паніковського з подивом. Він був чисто виголений і такий напудрений, що скидався на відставного конферансьє. Щохвилини він обсмикував на собі піджак і ледь повертав шию в оскар-уайльдівському комірці. 1 Під час прогулянки Паніковський тримав себе дуже добропристойно. Коли його знайомили з Зосею, він елегантно зігнув стан, але при цьому так засоромився, що на його щоках почервоніла навіть пудра. Сидячи в автомобілі, він підібгав ліву ногу, приховуючи дірявий черевик, з якого вилазив великий палець. Зося була в білій сукні, облямованій червоною ниткою. Антилопівці їй дуже сподобалися. її звеселяв грубий Шура Балаганов, який усю дорогу причісувався гребінцем «Собінов». Іноді ж він прочищав пальцем ніс, після чого обов'язково виймав носовичок і манірно ним обвіювався. Адам Казимирович учив Зосю правити «Антилопою», чим теж завоював її прихильність. Трохи бентежив її Паніковський. Вона думала, що він не розмовляє з нею, гордуючи. Та найчастіше вона спиняла свій погляд на медальному обличчі командора. Перед заходом сонця Остап роздав обіцяні гостинці. Козлевичу дістався брелок у вигляді компаса, який дуже припасувався до його товстого срібного годинника. Балаганову піднесли «Читця-декламатора» у дерматиновій обкладинці, а Паніковському — рожевий галстук з синіми квітками. — А тепер, друзі мої, — сказав Бендер, коли «Антилопа» повернулася до міста, — ми з Зосею Вікторівною трохи погуляємо, а вам час на заїжджий двір, бай-бай. Вже заїжджий двір поснув і Балаганов з Козлевичем виводили носами арпеджіо, а Паніковський з новим галстуком на шиї блукав серед підвід, заламуючи руки в німій тузі. — Яка феміна! — шепотів він. — Я люблю її, як дочку! Остап сидів з Зосею на приступках музею старовини. На площі, викладеній базальтом, прогулювалися, сміючись, молоді пари. За шеренгою платанів світилися вікна міжнародного клубу моряків. Іноземні матроси у м'яких брилях проходили по два й по три, кидаючи один одному незрозумілі зауваження. — Чому ви мене покохали? — запитала Зося, торкаючись Остапової руки. — Ви ніжна… Ви дивовижна, — відповів командор, — ви краща за всіх на світі. Вони довго сиділи мовчки у темному затінку музейних колон, думаючи про своє маленьке щастя. Було тепло і темно, як між долонями. — Пригадуєте, я вам розповідала про Корейка? — раптом сказала Зося. — Про того, що освідчувався мені. — Так, — сказав Остап мимохіть. — Це дуже кумедна людина, — продовжувала Зося, — пригадуєте, я вам розповідала, як він несподівано виїхав? — Так, — сказав Остап, слухаючи вже уважніше, — дуже кумедна. — Уявіть собі, сьогодні я одержала від нього листа, дуже дивного. | — Що? — вигукнув закоханий, підводячись з місця. — Ви ревнуєте? — лукаво запитала Зося. — Гм… Трохи… Що ж вам пише цей пошляк? і — Він зовсім не пошляк. Він просто нещасна і бідна людина. Сідайте, Остапе. Чому ви встали? Кажу серйозно, я зовсім його не люблю. Він просить мене приїхати до нього. — Куди? Куди приїхати? — викрикнув Остап. — Де він? — Ні-і, я вам не скажу. Ви ревнивий. Ви ще його вб'єте. — Та що ви, Зосю! — обережно сказав командор. — Просто цікаво знати, де люди влаштовуються. — О, він далеко, дуже далеко! Пише, що знайшов дуже вигідну службу; тут йому мало платили. Він тепер на будівництві Східної Магістралі. — Де саме? — Слово честі, ви занадто ним цікавитесь! Не можна бути таким Отелло! — Їй-богу, Зосю, ви мене смішите. Хіба я схожий на старого дурнуватого мавра? Просто хотілося знати, на якій ділянці Східної Магістралі люди влаштовуються. — Якщо ви так хочете, я скажу. Він працює табельником в Північному укладальному містечку, — лагідно сказала дівчина, — та це лише так зветься — містечко. Насправді це поїзд. Олександр Іванович мені
Вы читаете Дванадцять стільців. Золоте теля
