індивідуальних сухарів. Він навіть не взяв грошей. — За східним звичаєм, — сказав Остап товариству, — згідно з законами гостинності, як казав один робітник кулінарного сектору. Цю послугу було зроблено з такою легкістю і простотою, що відмовитись від неї не можна було. Тріщали розірвані сухарні пакетики. Остап, як господар, роздавав чай і враз подружив зі всіма вісьмома студентами і однією студенткою. — Мене давно цікавила проблема загального, рівного і таємного навчання, — белькотав він радісно, — нещодавно я навіть бесідував з цього приводу з індуським філософом-аматором. Лю дина безмірно вчена. І тому все, що б він не сказав, зараз же записується на грамофонну пластинку. А так як старий любить поговорити, — є за ним такий грішок, — то пластинок набралось вже вісімсот вагонів і тепер з них роблять ґудзики. Почавши з цієї вільної імпровізації, великий комбінатор узяв у руки сухарик, — Цьому сухарикові, — сказав він, — один крок до точильного каменя. І цей крок уже зроблено. Дружба, підігріта дотепами подібного гатунку, розвивалася дуже швидко, і незабаром вся шайка- ряжка під диригування Остапа виспівувала частівку: Ой, у Петра Великого
Родичів нема нікого,
Тільки кінь та змія –
От і вся його сім'я.
До вечора Остап знав, як звати студентів, а де з ким уже був на «ти». Але багато з того, про що говорили молоді люди, він не розумів. Раптом він сам собі здався дуже старим. Перед ним сиділа юність, трохи груба, прямолінійна, якась до болю нехитра. Він у свої двадцять літ був зовсім іншим. Він сам признавався собі, що у свої двадцять літ він був різнобічніший і гірший. Він тоді не сміявся, а лише посміхався. А ці безугавно реготали. «Чому так радіє ця товстопика юнь? — подумав він з несподіваною роздратованістю. — Слово честі, я починаю заздрити». І хоч Остап, без сумніву, був у центрі уваги всього купе і його слова лилися без запинок, і всі ставилися до нього дуже добре, він не відчував тут ні балагановського обожнювання, ні боязкого запобігання Паніковського, ні відданої любові Козлевича. В студентах почувалася зверхність глядачів над конферансьє. Глядачі слухають громадянина у фраці, іноді посміхаються, ліньки аплодують йому, та, зрештою, йдуть додому, і немає їм більше ніякого діла до конферансьє. А конферансьє після вистави приходить в артистичний клуб, сидить засмучений над котлетою і скаржиться дружкові по Робмису — оперетковому комікові, що публіка його не розуміє, а уряд не цінує. Комік п'є горілку і теж скаржиться, що не розуміють його. А що там не розуміти? Дотепи старі і прийоми старі, а переучуватися пізно. Здається, все ясно. Історію з Бубешком, що применшив плани, було розказано вдруге, цього разу зумисне для Остапа. Він ходив з своїми друзями в твердий вагон переконати студентку Ліду Писарівську прийти до них у гості, і при цьому так теревенив, що сором'язлива і скромна Ліда таки прийшла і взяла участь в загальному гаморі. Раптове довір'я зросло до таких розмірів, що, прогулюючись на пероні великої вузлової станції з дівчиною у чоловічому пальті, великий комбінатор підвів її майже до вихідного семафора і тут, несподівано для себе, вилив перед нею всю душу в досить пошлій формі. — Розумієте, — втокмачував він, — світив місяць, король ландшафту. Ми сиділи на приступках музею древностей, і раптом я відчув, що я її люблю. Але того ж вечора мені довелося виїхати, так усе і розладналося. Вона, здається, образилася. Навіть без сумніву образилася. — Вас послали у відрядження? — запитала дівчина. — Хм… Наче відрядження. Тобто не зовсім щоб відрядження, але термінова справа. А тепер я страждаю. Гордо і по-дурному страждаю. — Це не страшно, — сказала дівчина, — переключіть зайвину вашої енергії на виконання якогось трудового процесу. Наприклад, ріжте дрова. Зараз є така течія. Остап пообіцяв переключитися і, хоч не уявляв собі, як це він замінить собі Зосю різанням дров, все-таки відчув велике полегшення. Вони повернулися до вагона з таємничим виглядом і потім кілька разів виходили в коридор і шепотіли про нерозділене кохання й про нові течії в цій галузі. В купе Остап, як і раніш, з шкіри ліз, щоб сподобатися компанії. І він цього досяг: студенти почали вважати його за свого. А грубіян Паровицький щосили ляснув Остапа по плечу і викрикнув: — Іди до нас, в політехнікум. їй-богу! Дістанеш стипендію, сімдесят п'ять карбованців. Житимеш як бог. У нас—їдальня, щодня м'ясо. Потім на Урал поїдемо на практику. — Я вже закінчив один гуманітарний вуз, — поспішно сказав великий комбінатор. — А що ж ти зараз робиш? — запитав Паровицький. — Та так… по фінансовій лінії… — Служиш у банку? Остап раптом саркастично поглянув на студента і сказав: — Ні, не служу. Я мільйонер. Звичайно, ця заява ні до чого Остапа не зобов'язувала і все це можна було перетворити на жарт, але Паровицький засміявся так глузливо, що великому комбінаторові стало прикро. Його охопило бажання приголомшити своїх супутників, викликати в них ще більший подив і захоплення. — Скільки ж у вас мільйонів? — запитала дівчина в гімнастичних туфлях, підбиваючи його на веселу відповідь. — Один, — сказав Остап, блідий від гордості. — Щось малувато, — заявив вусатий. — Мало, мало, — закричали всі. — З мене досить, — сказав Бендер урочисто. І з цими словами він узяв свій чемодан, клацнув нікелевими защіпками і висипав на диван усе, що в ньому було. Паперові брусочки лягли гіркою, сповзаючи вниз. Остап зігнув одну пачку, обгортка розірвалася, почувся карточний тріск. — В кожній пачці по десять тисяч. Вам мало? Мільйон без чогось там… І ніякісінького фальшу: підписи, паркетна сітка і водяні знаки. Запала тиша. Остап згріб гроші знову
