туалету. Містер Щукін, що давно плекав мрію купити нову рисувальну дошку, трошки засмутився. Сукня, облямована собакою, завдала пихатій Вандербільдисі першого влучного удару. Потім гордій американці завдано трьох ударів підряд. Еллочка придбала у домашнього кушніра Фімочки Со? бак шиншиловий палантин (російський заєць, убитий у Тульській губернії), завела собі голуб'ячий капелюшок з аргентінського фетру і перешила новий піджак чоловіка на модний дамський жакет. Мільярдерша похитнулась, але її, як видно, врятував велелюбний папа Вандербільд. Черговий номер журналу мод містив у собі портрети проклятої суперниці в чотирьох строях: 1) в чорнобурих лисах, 2) з діамантовою зіркою на чолі, 3) в авіаційному костюмі (високі чобітки, найтонша зелена куртка і рукавички, розтруби яких були інкрустовані смарагдами середньої величини) і 4) в бальному туалеті (каскади коштовностей і трошки шовку). Еллочка вчинила мобілізацію. Тато- Щукін взяв позику в касі взаємодопомоги. Більш як тридцять карбованців йому не дали. Нове потужне зусилля підрізало в корені господарство. Доводилось боротися в усіх царинах життя. Нещодавно одержано фотографії міс у її новому замку у Флоріді. Довелось і Еллочці придбати нові меблі. Вона купила на аукціоні два м'які стільці. (Вдала покупка! Ніяк не можна було обминути!) Не спитавши чоловіка, Еллочка взяла гроші з обідніх сум. До п'ятнадцятого залишилось десять днів і чотири карбованці. Еллочка з шиком провезла стільці по Варсонофіївському провулку. Чоловіка дома не було. А втім, він незабаром прийшов, тягнучи з собою портфель-скриню. — Хмарний муж прийшов, — виразно сказала Еллочка. Всі слова вимовляла вона чітко, і вони вискакували у неї швидко, як горошинки. — Здрастуй, Оленочко! А це що таке? Звідки стільці? — Хо-хо! — Ні, справді? — Кр-расота! — Так. Стільці гарні. — Зна-ме-ни-ті! — Подарував хто-небудь? — Ого! — Як?! Невже ти купила? На які ж кошти? Невже на господарські? Адже я тисячу разів говорив тобі… — Ернестуля! Хамиш! — Ну, як же так можна робити?! Адже нам нічого буде їсти! — Подумаєш!.. — Але ж це обурлива річ! Ти живеш не по грошах! — Жартуєте! — Так, так. Ви живете не по грошах… — Не вчіть мене жити! — Ні, поговорімо серйозно. Одержую двісті карбованців… — Тьма! — Хабарів не беру, грошей не краду і робити фальшиві не вмію… — Жах! Ернест Павлович замовк. — От що, — сказав він нарешті, — так жити не можна. — Хо-хо, — сказала Еллочка, сідаючи на новий стілець. — Нам треба розійтись. — Подумаєш! — Ми не зійшлись характерами. Я… — Ти товстий і красивий парниша. — Скільки разів я просив не називати мене парнишею! — Жартуєте! — І звідки у тебе цей ідіотський жаргон! — Не вчіть мене жити! — О, чорт! — крикнув інженер. — Хамите, Ернестуля. — Розійдімось мирно. — Ого! — Ти мені нічого не доведеш! Ця суперечка… — Я поб'ю тебе, як дитину. — Ні, це вкрай нестерпно. Твої докази не можуть стримати мене від того наміру, який я примушений зробити. Я зараз же іду по биндюжника. — Жартуєте! — Меблі ми поділимо порівну. — Жах! — Ти будеш одержувати сто карбованців на місяць. Навіть сто двадцять. Кімната залишиться у тебе. Живи, як тобі хочеться, а я так не можу… — Знаменито, — сказала Еллочка презирливо. — А я переїду до Івана Олексійовича. — Ого! — Він виїхав на дачу і залишив мені на літо всю свою квартиру. Ключ у мене… Немає тільки меблів. — Кр-расота! Ернест Павлович за п'ять хвилин повернувся з двірником. — Ну, гардероб я не візьму, він тобі потрібніший, а от письмовий стіл, будь так ласкава… І один цей стілець візьміть, голубе. Я візьму один із цих двох стільців. Я думаю, що маю на це право?! Ернест Павлович зв'язав свої речі у великий клунок, загорнув чоботи в газету і повернув до дверей. — У тебе вся спина біла, — сказала Еллочка грамофонним голосом. — До побачення, Олено. Він ждав, що дружина хоч у даному разі стримає себе від звичайних металічних словечок. Еллочка теж відчула всю важливість моменту. Вона напружилась і стала добирати відповідних для розлуки слів. Вони швидко найшлись. — Поїдеш в таксо? Кр- расота! Інженер лавиною скотився по сходах. Вечір Еллочка просиділа з Фімою Со? бак. Вони обмірковували надзвичайно важливу подію, що погрожувала перекинути шкереберть світову економіку. — Здається, носитимуть довге і широке, — говорила Фіма, по-курячому втягаючи голову в плечі. — Тьма. І Еллочка з пошаною глянула на Фіму Собак. Мадмуазель Со? бак зажила слави культурної дівчини: в її словнику було близько ста вісімдесяти слів. До того ж їй було відоме одне таке слово, яке Еллочці не могло навіть приснитись. Це було багате слово: гомосексуалізм, Фіма Собак, безперечно, була культурна дівчина. Жвава розмова затяглась далеко за північ. О десятій годині ранку великий комбінатор ввійшов у Варсонофіївський провулок. Попереду біг учорашній безпритульний хлопчик. Він показав будинок. — Не брешеш? — Що ви, дядю… От сюди, в парадне. Бендер видав хлопчакові чесно зароблений карбованець. — Додати треба, — сказав по- візницькому хлопець. — От здохлого осла уші. Одержиш у Пушкіна. До побачення, дефективний. Остап постукав у двері, зовсім не думаючи, під яким приводом він увійде. Для розмов з дамочками він вважав за краще натхнення. — Ого? — запитали за дверима. — Маю до вас справу, — відказав Остап. Двері одчинились. Остап пройшов у кімнату, яку могла обставити тільки істота з уявою дятла. На стінах висіли кінолистівки, лялечки і тамбовські гобелени. На цьому строкатому тлі, від якого рябіло в очах, важко було помітити крихітну господиню кімнати. На ній був халатик, перероблений з толстовки Ернеста Павловича і облямований загадковим хутром. Остап одразу зрозумів, як поводитись у світському товаристві. Він заплющив очі і ступив крок назад. — Прекрасне хутро! — скрикнув він. — Жартуєте! — сказала Еллочка ніжно. — Це
Вы читаете Дванадцять стільців. Золоте теля
