Енеїда

Обридлобо і так шукати;

Анхіз же був тогді внизу,

І, походжавши по долині,

Об миленькій своїй дитині

Водив по мізку коверзу.

¹⁹¹ Як глядь на гору ненароком,

І там свого синка уздрів,

Побіг старий не просто – боком

І ввесь од радості згорів.

Хватавсь з синком поговорити,

О всіх спитатись, розпросити

І повидатись хоть часок;

Енеєчка свого обняти,

Побатьківській поціловати,

Його почути голосок.

¹⁹² «Здоров, синашу, ма дитятко! –

Анхіз Енеєві сказав. –

Чи се ж тобі таки не стидно,

Що довго я тебе тут ждав?

Ходім лишень к моїй господі,

Та поговорим на свободі,

За тебе будем мірковать».

Еней стояв так, мов дубина,

Котилась з рота тілько слина,

Не смів мертвця поціловать.

[130] Анхіз, сю бачивши причину,