Льняної пряжі три півмітки,
Серпанків вісім на намітки
І двісті валяних гнотів. (IV, 76)
Розміри чиншу тут комічно обіграні, зменшені. Ковбаси й коржі на Петра – власне, не чинш, а подарунок, ралець, з яким прийнято було ходити в гості. Алтин – дрібна монета, вартість якої дорівнювала трьом копійкам.
«Три хунти воску» – теж надзвичайно мала данина (1 фунт – 409,5 грама). Тільки вісім серпанків та двісті гнотів – це вже щось схоже на чинш. Розміри чиншу підсилюють комізм заключних рядків строфи:
Латин од няньки наживався,
Зате ж за няньку і вступався,
За няньку хоть на ніж готів. (IV, 76)
Певно можна судити лише про те, що чинш мав переважно натуральний характер. Подібні випадки в поемі непоодинокі.
Іван Котляревський спирався на давні традиції українського письменства. Візьмемо твір, близький за жанром до його поеми, – «Казання руське». Це пародія на проповідь православного попа, вперше опублікована й розглянута в контексті української літератури в книзі Леоніда Махновця «Сатира і гумор української прози XVI – XVIII ст.» (1964). «Казання руське» написане в другій половині XVII ст., принаймні за сто років до першого видання «Енеїди» (найпізніше 1697) тогочасною українською розмовною мовою північнозахідного Полісся якимось дякомбакаляром. Мова частково ритмізована в дусі народних приповідок та віршів і, що в даному разі важливо, рясніє структурами, близькими до словесних рядів «Енеїди». Взята біблійна тема – сотворіння світу Всевишнім, до неї прилучена апокрифічна історія «побратання, покумання» Люципера та архангела Михайла. Наведемо уривок:
«Перед початком, мої дітоньки, світа не било нічого, Хоць запали – то би не тресло. Нічого нікому не далося ані видати, ані відати… Чи скажете ж ви мнє, мої дітоньки, где на той час господь бог пробивав, що єв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А правда мовчите, бо не знаєте, з чого господь бог сотворив? Наперед сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребряниї, золотиї, мальованиї, з очима соколовими. Под небеси сотворив птакі – ворони, сороки, круки, кавки, вороб'ї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і інше преутішниє звєрата. І побудував їм господь рай, плотом моцним огородил і полатью єго подперл. Там же насєяв дубини, грабини, лєщини, ольшини. В огородах насєяв свокли, репи, редьки, морхви, пастернаку і іншого хвасту і дерева. І ходит собе господь, глядит, щоб якоє порося не вилєзло. Коли о[д]ним оком глянет на небо, аж ся небо засолопило, слонце уха спустило і звісило…»
Недарма Леонід Махновець414 відзначив, що «Казання руське» – «просто нова сторінка в історії давньої української літератури, її ідей і образів, що примушує переглянути деякі усталені погляди». Зокрема, це стосується думки про те, що пародійнотравестійна література у нас досягає значного розвитку тільки у XVIII ст., оскільки «Казання руське», написане в XVII ст., – досконалий зразок такої літератури. У ньому тонко спародійована проповідь простодушного, неосвіченого православного попа. Одначе він сам дуже високої думки про свою освіченість і звертається до прихожан поблажливозвисока («Чи скажете ж ви мнє, мої дітоньки, где на той час господь бог пробивав?.. А правда мовчите, бо не знаєте…»). Далі піп плете (з ортодоксального церковного погляду) єресь, за яку його щонайменше треба було б позбавити духовного сану. Але як живо і правдиво відображено у проповіді світ, у якому живуть люди! В ній створені богом ангели – «сребряниї, золотиї, мальованиї», взяті, звичайно ж, з ікон та малювань на релігійні теми, які були перед очима попа і мирян тут же, в церкві. Спускаючись від ангелів нижче й нижче, бог творить птиць, свійських і диких тварин, ліс, городину – все, що оточувало поліщука, з чого він жив. У кожному з наведених рядків вгадується система, реалія стоїть у ряду подібних відповідно до її місця у природі, в житті людини.
