Військовий товариш – звання, які у XVIII ст. гетьман присвоював козакам за заслуги на війні (дорівнювало сотникові).
Значковий товариш – козацьке звання, надавалося, починаючи з другої половини XVII ст. Значкові вважалися охоронцями полкового прапора та сотенних хоругов. Пізніше це звання надавалося синам полкової старшини.
Бунчуковий товариш – помічник генерального бунчужного, який на війні беріг і захищав бунчук – військову регалію гетьмана. Бунчукові товариші становили верхівку української старшини, були підлеглі тільки самому гетьманові.
Тут люде всякого завіту – завіт – тут у значенні: звичай, успадкований з давніх часів.
[
<190
]
«Він божої, – сказала, – крові» – предок Анхіза, родоначальник троянців Дардан, був сином громовержця Юпітера.
[
<191
]
Побіг старий не просто – боком – Анхіза, за те, що похвалився інтимним зв'язком з богинею Венерою, розгніваний Юпітер ударив громом, після чого той став кульгати на одну ногу.
[
<192
]
Не смів мертвця поціловать – зразок тонкої і вірної передачі І. Котляревським усіх нюансів народної психології. В українських народних звичаях і віруваннях покійні батьки вороже настроєні до своїх живих дітей. Вони переслідують і намагаються згубити свою дитину, що попадає між мертвих, особливо ту, що дуже побивається за ними. Відомі народні легенди про мерцяматір, яка ганяється за дочкою, щоб розірвати її; дочка, втікаючи, скидає частинами свій одяг і поки мрець рве його на шматочки, встигає сховатися в домівці. Інколи дочку від матері рятує покійна хрещена. Відома легенда про мерцяпарубка, який переслідує дівчину, що дуже побивалася за ним. В цих легендах відбилися засади народного світогляду, спрямовані на збереження і примноження людського роду. Живий про живе дбає.
[
<193
