Померанію, на велику користь від них для ще тоді союзної полякам Швеції. Нагадували королю мужність, терпимість до нужд військових та покору рейментарям, виявлену козацтвом під час цих і багатьох інших війн на європейському театрі.
Не можна сказати, що клопотання таких впливових людей залишилося без уваги. Козацькому війську все ж було обіцяно вирішення його питання та всемірна увага. Але зроблено все було, як пізніше писав в своїй «Історії Русів» Георгій Кониський, «звичайно попольськи, до першого сейму, на якому за п'янством, похвальбами і гонором було все забуто». Тож у 1625 році генеральна військова старшина, після перемовин і узгоджень з Низовим військом, зібрала військову раду всупереч наказам корони. Гетьмана було обрано. Ним став Марко Жмайло, старшина, якому по справедливості належала велика слава серед низових братчиків. Варшава заремствувала, однак козаки вже не були такими покірними, як за часів Сагайдачного. На універсали сейму відповіли просто: «поцілуйте нас, пани, самі знаєте куди», і, у свою чергу, висунули цілий список вимог до польської влади. Серед них, попри інше: звільнення Київського воєводства від жовнірських леж та збору стацій на коронне військо, видання привілеїв на Київське братство та школи для спудеїв,12 право запорожців йти на службу до іноземних володарів і повне козацьке самоврядування на Київській землі. Але найголовнішою була вимога надати повну свободу православному духовенству і скасувати церковну унію 1596 року. Бачилибо небайдужі – справа, що їй присвятив життя Сагайдачний, умирає разом з ним з легкої руки віроломного єзуїтакороля. Новообраний гетьман негайно наказав «бити у тулумбаси» і з великим військом та арматою вирушив з Запоріжжя на волость, де й став табором в урочищі Медвежі Лози поблизу Курукового озера. Похмурі обличчя таких, як Федір Богун, запалали гордістю, в них з'явилась віра в себе і свою країну…
Немало подій викликало це «хлопське свавілля» в Україні. Коронний гетьман Станіслав Конєцпольський добряче напружив усі свої організаторські здатності, але зрештою зміг зібрати військо, яке не поступалося силою тому, спільно з яким козаки ще зовсім недавно отримали перемогу над Високою Портою.13 Гордовито майоріли на вітру штандарти князя Юрія Збаразького, київського воєводи Хоми Замойського і галицького каштеляна Мартина Казановського; зі страшним гуркотом котилися на козацькі шанці численні хоругви Вишневецького, Калиновського, Потоцького і Даниловича. Урешті фортуна покинула відважного козацького гетьмана, і ляхи отримали перемогу в тій справі, хоч і змушені були задля цього піти на перемовини і забути попередні цілі походу на непокірних підданих, що їх вкрай докладно оголосив на сеймі сенатор Юрій Збаразький: «Не втихомирювати потрібно нам се лихо, а спекатися його раз і назавжди!» – цинічно проголошував він.
Було визначено реєстр у шість тисяч козаків і зроблено досить багато інших поступок. Гетьманську булаву отримав Михайло Дорошенко, славний полковник гетьмана Сагайдачного, якого корона вважала поміркованим і таким, що схильний був радше тримати руку сейму, аніж бунтівників. Але як вони помилялися… Гетьман Дорошенко одразу ж домовився з татарським калґою14 ШагінҐераєм і вирушив у Крим, аби допомогти тому оборонити своє право на ханство від зазіхань Туреччини. Не за пусті обіцянки, звичайно. У політизованих колах Речі Посполитої поповзли чутки, що після здобуття ханського престолу в Бахчисараї ШагінҐерай вкупі з Дорошенком мав на меті вдарити на Польщу, аби помститися короні за поразку при Куруковому озері. Так це було чи не так, не судилося взнати нікому: Дорошенко загинув славною смертю козака під час походу. Але запорожці, яких було викинуто з реєстру згідно з Куруківською угодою, не вибачили ляхам такої зради після всіх обіцянок, що їх давали сеймові комісари перед Хотинською битвою. Полетіли шляхетні голови, яскравими смолоскипами запалали замки та фільварки від Чигиринщини до Волині, ватаги відчайдухів грабували і вбивали панів від Брацлава до Львова. Не одна польська матуся лякала неслухняних дітей отаманом Оліфером Стеблевцем і його кривавими запорожцями. Не один пан загинув, як собака, без молитов та поховання. Ріками лилася кров винна і невинна. Згадалася ксьондзам унія і жидам оренда, користуючись якою, вони робили з православних церков шинки або зачиняли храми, беручи з прихожан у свята платню за вхід, аби ті могли возносити молитви Всевишньому. Кров'ю платило жидівство за трикляті свої калачі, продані православним перед Великоднем утридорога, маючи можливість не пускати людей до церкви святити хліб, який не був куплений у жидаорендаря. Заволало стародавнє плем'я до свого Бога, та хіба вперше? Застогнала земля України, та чи востаннє? Річ Посполита, сама того не розуміючи, випустила страшного демона війни, який і впав прокляттям на неї саму…
