– Зачекай, ротмістре, – подав несподівано для Тицевського голос той з козаків, у кульбаці якого до цієї миті сиділа Ганна. – Як шляхтич шляхтича, викликаю тебе на двобій. Зійди з коня. Слово лицаря, ця втомлена тварина скоріше завадить тобі, аніж допоможе. Повір, лише я винен у тому, що ти, немов хорт, мусиш гнатися моїм слідом, долаючи втому. Нехай лицарська чесна зброя і мужня рука, а з ними і суд Божий вирішать, хто з нас правий.
Тицевський посміхнувся посмішкою вовка, який бачить перед собою загнану здобич. Ще мить – і гострі ікла ввіпхнуться в беззахисну плоть. Тому що порятунку для неї просто не існує.
– Уперед, драгуни! – скаженіючи, вигукнув він.
Один за одним тишу роздерли сім пострілів. Кінь Тицевського осів на передні ноги і впав так швидко, що ротмістр ледве встиг зіскочити із сідла. За його спиною ще під чотирма жовнірами попадали коні. Козаки мовчки покидали у траву розряджені пістолі. Ще один закинула до сідельної кобури панночка. У руках у запорожців знову зблиснули шаблі.
– Ну от, ляше, – обізвався нарешті другий козак. – Так ніби зручніше. А то в мене вже шия болить на тебе знизу догори дивитися. Якщо ти шляхтич, приймай виклик. Інакше ти не лицар, інакше ти боягузливий байбак!
– Добже! – зловісним голосом просичав Тицевський. – Бардзо добже! Я схрещу з тобою шаблі, лайдаче. Але спочатку ти маєш довести свою спроможність. Драгуни! Схизмати мріють скуштувати наших шабель, тож дамо їм таку нагоду!
Погрозливим шипінням озвалися піхви мечів сімох жовнірів, коли гострі леза вихопились на волю. Блиснула в сонячних променях і шабля ротмістра Тицевського. Тепер полишили коней і решта драгунів. Заходячи широким півколом, вони почали наближуватись до козаків. Якусь мить ще стояли нерішуче, та раптом кинулися всі одразу. І затанцювали, зарухалися в пекельному танку смерті одинадцять чоловіків. Рубалися нещадно, викрешуючи іскри з гартованої криці. Йшли в наступ і відходили, били і підставляли клинки в захисті, спиняючи саму смерть, яка падала на їхні голови невмолимим, жадаючим гарячої крові металом. Немов крила казкових птахів, тріпотіли за спинами в Богуна, Обдертого та Нечая відкинуті назад рукави каптанів, немов луска на тілі хижої риби, виблискували в сонячних променях кільчасті панцирі драгунів і пана ротмістра. З глухими криками і ревінням оскаженілі чоловіки домагалися кожен своєї правди, віддаючи власне життя в руки вередливій фортуні. Адже вона прихильна лише до сміливих…
Пройшло не більше хвилини, коли Тицевський із жахом помітив, як, один за одним, під ноги козакам попадали, обливаючись кров'ю, троє жовнірів. А ще за хвилину двоє інших драгунів відійшли вбік, затискуючи страшні рани – один з них позбувся кисті правої руки, обличчя другого залило кров'ю, коли його від скроні до підборіддя перекреслив удар гострої шаблі. Натомість козаки наче були зачаровані – не зазнали жодної шкоди. Поглядали похмуро і сміливо, як і перед початком бою. В їхніх поглядах Тицевський не бачив ні злорадства, ні будьяких емоцій. Лише неймовірна зібраність і увага.
Але ротмістр Тицевський був воїном. Не раз і не два за його довге життя поряд з ним лилася кров, лунали крики поранених. Не раз опинявся він у самому центрі жорстокої січі, де саме життя втрачає реальність, перетворюючись на криваву маячню, тріумф первісних інстинктів над тонкою скоринкою цивілізованості, тією, що відокремлює людське єство від суті дикого звіра. Тому й тепер не втратив сивоголовий ротмістр присутності духу. Швидким поглядом оглянув двох жовнірів, які досі залишалися неушкодженими, і рішучим поглядом підняв перед собою шаблю.
– То є випадковість, жовніри! Бийте їх, рубайте! З плоті і крові вони, як і ми, вперед!
І знову закрутився запеклий шабельний бій. Закипіли з новою силою пристрасті, затріпотіли широкі козацькі шаровари, задзвеніли обладунки поляків. Однак уже не так рішуче кидалися у випад драгуни, більше уваги приділяли захисту, з жахом,
