– Ну от, знову дорога, справи… Ніби й не бачилися з тобою. Напевне, так і спливає життя, – із задумливою посмішкою мовив Омелько. – Останній раз, коли бачилися, ти був юнаком. Тепер справжній козак. Та що там козак, старшина! Одне слово – пан хорунжий! Радий я за тебе, Іване, від душі радий. І за те, що на хуторі батьківському та в сотні мудро пануєш, сірому не ображаєш, і за те, що до нас пристав. І за те, що красуню Ганну не впустив. Правду тобі скажу: страшенно ви з нею мене здивували. Ще коли в Барі були, усе бачив, що з тобою коїться. Та думав так, хлоп'яцтво… Ач, ні! Молодець, Богуне. Згода вам та любов. Тож маю надію скоро й на хрестини потрапити. їйбо, заради такої нагоди п'ять сотень верст за п'ять діб покрию!
Іван, і собі посміхаючись, дивився на Омелька. Той самий Омелько, що його пам'ятав ще з дитинства. Лише чуб із сивиною та обличчя вкрилося зморшками і новими рубцями. Лише голос, зірваний у сотнях битв, послабшав, та очі дивилися з мудрістю людини, яка розміняла свій п'ятий десяток. Та той самий голос усе ще міг загриміти, немов травневий грім, очі жбурнути блискавки, а у кремезній постаті відчувалася сила, здатна ламати навпіл гартовану крицю.
– Ти не змінився, Омельку, – говорив йому Іван.
– А якого біса я мав би змінюватися?
Раптом Богун згадав їхню давню розмову.
– І жіноцтво, як і раніше, полюбляєш?
– А хіба що?
– Ну, – Іван знизав плечима, – колись на цьому самому місці ти мені говорив, що на Січі довго жити не здатен з тієї ж таки причини. То, може, повернешся? Як рідного батька, приймемо, все що маю, з тобою поділю, окрім жінки й шаблі, звичайно.
– Повернутися, кажеш?… А що, от ляха розіб'ємо, тоді й повернуся!
– Та чи не застарий тоді будеш для жіноцтва? Ні, напевне, все ж таки здатен одинаком на Січі жити.
– А хто там постійно живе?! – хитрувато підморгнув Омелько.
– То он у чому річ!
– Цить! – жартівливо шикнув на Івана Деривухо. – Ти про що подумав? З тобою військовий суддя говорить, а чи босяк з Вороновиці?
– Про що мовлю? Та про те, пане військовий суддя, що запрошую тебе за кума, як будемо первістка мого хрестити.
– Домовлено. Готуй медигорілки, хорунжий. Та не барись, бо, чого доброго, доведеться нам з тобою на честь хрестин у Хмелевому таборі з панамиляхами брагу кружеляти.
Обидва одразу полишили жартівливий тон.
– От що, Іване, – по хвилині мовчанки сказав Омелько. – Мені достеменно невідомо, коли і як все почнеться. Але почнеться, вір мені. Не для того ми від самих Кумейок по краплині сили накопичували, щоб залишатися у спокою. На
