– Зачекай, – підняв руку Васюк. – Гершко! Дай горілки. В нас панотець тверезий.
Інокентій, що теж добряче сп'янів, відчайдушно замахав руками:
– Од диявола сіє! Геть, христопродавцю, я більше пити не буду!
Але Васюк не вгавав:
– Ну то бурсак вип'є чи он пан Місюрка.
Місюрка одним духом вихилив усе, що залишалося в його об'ємистому коряку.
– К бісу твою брагу! Меду давай, кращого! Золотом плачу!
Гершко із сумнівом подивився на «пана Місюрку». Той недбало витяг з кишені цехіна19 і пожбурив ним у шинкаря.
– Тримай.
Макогін повільно піднявся.
– Таки повисмикую.
Васюк Зоря недбало відмахнувся, і Кіндрат знову впав на лаву. Позіхнув.
– Потім висмикаю.
Бурсак Нечай мовчки палив люльку, підсміюючись з п'яної розмови. За хвилину на столі стояла величенька сулія меду. Він, зітхнувши, подивився на неї, потім на присутніх за столом і нарешті кинув погляд на Івана.
– Рятуй, чоловіче, – посміхнувся він до Богуна. – Самі не подужаємо.
– Точно! – погодився Зоря. – А ходино до нас, хлопче, сидиш там сам…
Двічі Іван себе запрошувати не примусив. За тиждень подорожі на самоті він був радий хоч якомунебудь товариству, але, головне, там були справжні запорожці! І його кликали до них за стіл, як рівного до рівних! Скоро невідомозвідки з'явилися музики, в яких Макогін жбурнув жменею срібла, і гулянка покотилася, набираючи оберти. Тоді й домовилися вирушати на Січ разом, перед сходом сонця…
Сонце стояло досить високо, коли Іван прокинувся і відчув, що знаходиться в соломі, маючи перед очима якісь скріплені між собою бруси грубо обтесаного дерева і вкриті пилом та добряче утоптані чоботи. Над чобітьми починалися холоші мащених дьогтем шаровар і поли розхристаного каптана. Що було вище, заважав розгледіти оберемок соломи, але зпід нього лунало таке могутнє хропіння, яке наводило на думку про присутність там когось з вчорашніх знайомців. Від спраги, здавалося, злиплося все нутро. Нарікаючи, Іван виліз із соломи і лише тепер помітив, що він знаходився на великому возі, до половини закиданому соломою. На зеленій ковдрі трави поряд покотом спали Нечай з Макогоном, а зпід воза стирчали ноги ієромонаха. Іван озирнувся навкруги. Поблизу, кроків за тридцять від нього, знаходився колодязь. Поряд з ним у дерев'яному жолобі таляпалися, крекчучи, качки, а на чорному від часу і дощів зрубі стояло воно! Відро! Відро з прохолодною водою, яка скапувала з дощок зрубу в невисоку кропиву унизу.
