– Нічого, доглянемо.
У сінях куреня троє молодиків – хлоп'ята років десятидванадцяти, роздмухували вогонь під кабицею. Незабаром під казаном вже танцювали язички полум'я, і козачата, бликаючи голими п'ятами, побігли, очевидно, по дрова та воду. На вулиці хлопці розпрягли коней, не забувши й Місюрчиного, витерли їм боки соломою, напоїли водою з діжі, яка стояла поблизу конов'язі, і насипали в ясла пшениці. Далі посідали поряд і запалили люльки.
Скоро почали сходитися козаки. Майже всі до пояса голі через спеку, засмаглі, сильні і м'язисті чоловіки. Були серед них як зовсім молоді, не старші за Богуна і Нечая юнаки, так і сивочубі та сивовусі діди. В руках мали сокири, коси та інший різноманітний інструмент. Йшли з роботи.
– Батьку курінний, он знову нашого брата прибуло. Доки виходити, ще й місця на чайках не вистачить, – почув раптом за спиною Іван.
– Вистачить.
От цей самий голос, що сказав слово «вистачить», здався Іванові на диво знайомим. Він рвучко підхопився і всім тілом повернувся до того, хто говорив.
За п'ять кроків від нього стояв Омелько.
IV
– Омелько! – радісно і трохи розгублено пробелькотів Іван, та одразу ж знітився. – Ти… – він подивився на зацікавлених запорожців і знітився ще більше. Богун раптово зрозумів, що не знає, як йому слід звертатися до того, кого запорожці кличуть «батько курінний».
Незручність виправив сам Омелько.
– Івасю! Та це ти чи ні?! – щиро зрадівши, ухопив він в обійми Івана. – Оце так маєш! Ну от кого точно не сподівався нині побачити, це тебе. А дайно на тебе подивлюся!
Він відсторонив Івана, розпрямивши руки і з посмішкою розглядав його постать, змужнілу за п'ять літ, які пройшли.
– Козак! Ну справжній тобі козак! Ти яким вітром, голубе?
– Та ось… У товариство приймайте!
– У товариство, кажеш?… Візьмемо, а чого ж. Ну молодець, молодець. Батько як?
– Добре батько. Привіт шле.
– І на тім дякую! А ти коли приїхав, з ким?
– Та тільки що. Ось товариш мій – Нечай Данило.
Омелько кинув на Нечая оцінюючий погляд.
– Добре, – сказав нарешті. – А це не ви панотця привезли?
