весла, з яких стікали струмочки води…
Та хіба то був той самий Богун, який ще зовсім недавно захоплено позирав на Січ з вершечка пагорба на шляху? Змінився, змінився Іван! Чарівним сном пролетіли для сина реєстрового хорунжого з далекого Поділля три тижні походу. П'янкою музикою стали для нього мушкетні громи, свист куль та блиск бойової криці. Поряд з іншими запорожцями, як рівний з рівними, рубав він шаблею яничар та переляканих до смерті ополченців, бив, застосовуючи науку, передану колись Омельком і відточену роками виснажливих вправ. Ліз, стискаючи в зубах ятаган, по абордажних мотузках на високий облавок галери, занурював гостре лезо в податливу плоть, трощив оселі і сипав у мішки дзвінку монету – кривавий хліб козацький. Тоді серед вогню, криків розпачу і грому пострілів уперше пізнав він жіноче тіло. Перелякана турчанка стала для нього військовою здобиччю, не відмінною від цехінів, дукатів і аспрів,39 що їх шапками черпали запорожці після перемог. Жорстокий час породжував жорстоких людей. Іван ставав воїном, бійцем, який жив війною, щодня позирав у очі смерті, тому брав від життя все, що міг. І вважав такий стан речей справедливим. Тому, що міг загинути будьякої миті, так, як загинули в нього на очах кількадесят відчайдушних братчиків, поряд з якими кидався в бій. Буяв початок жорстокого сімнадцятого сторіччя… Соколець рвучко відірвав далекоглядну трубу від очей і змахнув рукою.
– Уперед, молодці! – розлігся над водами бухти його гучний голос. – Там наша слава!
І летюча ескадра вмить ударила веслами. Набираючи швидкості, побігла до близького берега.
– А що, лицарство, знудилися без роботи? – почув Іван вигук Омелька. – За козацьку славу!!!
– Слава! – ревонули у відповідь запорожці.
– За віру!!!
– Слава!
– За Україну!!!
– Слава!
– Уперед!!!
І Омелько першим стрибнув через облавок, зблиснувши шабельним лезом у променях сонця. За ним, здіймаючи хмари бризок, занурюючись по коліна у воду, кинулись козаки, що шаленіли в передчутті бою.
– Уперед, уперед, браття, – не вгавав Омелько, – рубай клятих, бий бусурман!
Із сотень горлянок вирвався крик, і страшна хвиля покотилася до берега, на якому отетеріло завмерли натовпи людей. Вони й не думали тікати або боронитися, піддаючись відчуттю, подібному до того, яке примушує отару овець завмирати безсило й поглядати на вовків, котрі ріжуть їх одну за одною.
Бризками крові було позначено початок козацьких відвідин. Запорожці шаленіли, як шаленіє дикий звір від вигляду крові. Ті нещасні, що застигли на пристані, за хвилину впали під ноги нападникам скоріше схожими на криваві лахміття, аніж на тіла людей. А назустріч козакам уже поспішали загони озброєної варти. Скоро й вони один за одним почали помирати в скаженому галасі.40 Цієї хвилини козакам не міг протистояти ніхто. Штормовими хвилями вони розлилися по пристані, захопили її і рушили до міських мурів, які скоріше були схожі на огорожу – не дивлячись на те, що Синоп уже кілька разів було зруйновано запорізькими набігами, його мешканці не були готові до серйозного опору.
