коня риссю в напрямку козацького табору.
– Цо, скурвий набрід? Так ся ми будемо перевадовати40 своїх хлопів, альбовєм бидло іншої мови не розуміє! – долетів до старишни насмішкуватий голос шляхтича, і услід за тим мало не під ноги їм полетіла відсічена голова запорожця. – Якщо є ще бажаючі, я міг би влаштувати таким добже пожегнаннє41 із цим світом!
Гусарин голосно зареготав, помітивши, що перед Хмельницьким шикується стривожена його наближенням варта, і повернув коня, поїхавши вздовж козацького окопу. Незабаром йому назустріч виїхав ще один запорожець у червоному жупані і баранячій шапці з червоним шликом і срібною китицею, з вузькою і довгою турецькою шаблею в руці. Виїхав і відчайдушно кинувся в бій. Але, видно, не в добрий час з'явився молодий запорожець на шляху бундючного пана, скоро й він, обливаючись гарячою кров'ю, прихилився до гриви коня – через шию і груди, розпанахавши їх до кісток, пройшла важка і широка польська бойова карабела козацьким тілом. А поляк, розреготавшись ще голосніше, підняв над головою шаблю і нахабним поглядом поглянув у бік, де стояв Хмельницький. Кілька секунд потримав її і, несподівано повернувшись, вдарив лезом по схиленій шиї пораненого козака. Немов кавун, покотилася голова запорожця у стоптане кінськими копитами баговиння. І цієї миті не витримав наруги над честю козацькою полковник Ганжа:
– Гей! А стій, ляше! Бачу я, гарно ти навчився пораненим голови відсікати. На, спробуй мою, кате! – і він повернувся до джур, сиплячи блискавицями з очей, – коня мені, хлопці!
Підвели коня Ганжі. Доброго коня й вірного товариша, котрий не один бій пройшов із запорізьким відчайдухом.
– Час нам, коникубратику, показати поганцеві, почім ківш лиха, – і Ганжа, стромивши руку в кишеню, дістав звідтам грудочку цукру, простягнувши її коневі.
З гиком і свистом з'їхав полковник уманський з окопу. Поганяв доброго гнідого коня, зважував на руці важку свою карабелу.
Без зайвих розмов схопився він на шаблі з поляком, б'ючи жорстоко, з відтяжкою і замахом. На лету змінював напрямок удару, користуючись улюбленими прийомами самих поляків, посилав коня то з одного боку, то з другого, примушуючи тварину бити ворога копитами і кусати, і нарешті зумівтаки обдурити шляхтича – із хрускотом увійшло лезо в тіло проміж панциром і боковою пластиною франтуватого бургундського шолома. Розрізало шкіру, плоть і артерію, зламало шийні хребці. Яскравим червоним водограєм порснула шляхетна кров, і той, хто ще кілька хвилин тому вихвалявся провчити будького з козаків, котрі трапляться йому на шляху, сам полетів під ноги власному огиру, засвоївши свій смертельний урок. А Іван Ганжа недбало витер об його плаща карабелу, зняв із вбитого коштовну зброю, оксамитовий гаман із золотими і, приторочивши до своєї кульбаки повід гусарського коня, повільно поїхав до окопу.
Громоголосим вітанням озвалися козаки, помітивши славну перемогу полковника. Навіть гетьман забув своє невдоволення Ганжею за суперечку, що її вчинив полковник з Виговським. Сам особисто вийшов привітати переможця:
– Дякую тобі, пане Іване, за перемогу славну! – вимовив щиро. – Ти не лише ляха на той світ спровадив, ти дійсно справу велику зробив. Поглянь лише на них! – і гетьман показав на натовпи козаків на валах, які вітали полковника, повні бойового азарту і щасливі відчуттям власної сили – сили могутнього війська. Козаки, чиє щастя на герцях було значно меншим, аніж польське, піднялися духом після перемоги полковника. Забувши десятки програних боїв, цих гірких трагедій, які щойно пройшли перед їхніми очима, впускаючи сум гірких поразок у козацькі серця.
– Чим тебе нагородити, пане полковнику? – питав Ганжу гетьман.
