спиною.
– Мені потрібен обозний Джеджалій.
– Хто? – козак чомусь наблизився і прискіпливо обдивився Богуна.
– Обозний Кропив'янського полку на ім'я Джеджалій.
– А ти хто такий будеш? – відповів невідомий запитанням на запитання. Іван відчув, як втрачає рівновагу.
– Послухай, друже, а чи не забагато ти на себе береш? Знаєш, де Джеджалія відшукати, – скажи, а не знаєш, навіщо випитуєш речі, які тебе не стосуються?
– А ти заспокойся, молодцю, – посміхнувся самими краєчками губ козак. – Якщо запитую, ти скажи. Повір, дарма б тобі мозок не пудрив.
– Богун я, вороновицький хорунжий.
– Це з Брацлавщини?
Іван мужньо зібрав докупи рештки самовладання:
– Це з Вінниччини.
Козак, здавалося, не помічав Іванового роздратування.
– Богун, кажеш… Чув про такого. А як доведеш, що ти – це він?
Іванові раптом стало смішно.
– Слухай, та звідкіля ти такий допитливий узявся?
– Та то довга байка. А ось ти взявся тут з легкої руки пана Данила. Та тільки ось прізвище того пана я забув. Не підкажеш?
І тут Богуна осяяло. Неймовірно! Якщо він не помиляється, пощастило з першого разу. Напевне, сам Бог послав йому назустріч цього недовірливого козака. Він широко посміхнувся:
– Можливо, Нечай?
– Точно, Нечай! – козак посміхнувся у відповідь і простягнув Богунові руку. – Пан Данило все хвилювався, що залишив тебе без зв'язку. Думав – як ти там? Та й ми з Филоном нічого не відаємо про вітри, які віють у Вороновицькій сотні. Щоправда, тепер це вже не має великого значення, але… Ну то які вітри віють?
– Такі, як від Різдва на Томаківці.
– Он як? Добре, добре… Ну що ж, ходімо.
