зрошуючи землю червоною кров'ю, решта, щодуху впираючись ногами в слизьку землю, була відкинута в напрямку муру на добрих три сажні. Козаки рубали рихви жовнірських пік, вхоплювались за них руками, намагаючись втримати ворожий натиск, але все далі й далі їхали слизькою глиною в напрямку окопу, на якому ще зовсім недавно отримали перемогу. Жовніри, вишикувавшись рівною шеренгою, впирались в землю широко розставленими ногами і з голосними видихами били піками в напрямку козацької батави. Били, здіймаючи лікоть лівої руки, яка утримувала ратище позаду, над головою, з метою завдати напрямку удару рух зверху вниз. Після кожного такого злагодженого удару переступали на крок уперед, щоб за мить знову все повторити і відкинути козаків ще далі. У такому монотонному русі вони були схожі на єдиний пекельний механізм, що пересувався, руйнуючи будьякий опір на своєму шляху.
– Тримаємо! Тримаємо, молодці! – почув Іван власний, неймовірно напружений голос і з силою опустив лезо своєї шаблі на одне з ворожих ратищ, на кілька дюймів позаду чорного охвістя хижо загостреної рихви. Ратище переломилося навпіл. Поряд Іван почув хрипкий сміх Савки Обдертого:
– Схоже, прийшла й наша черга, Богуне! Раз мати породила… А славно ми пожили, пане Іване!
– Рано ти тризну за нас починаєш! – вигукнув Іван, усією душею чинячи опір почутому від запорожця. – Стоїмо, братчики, тримаємо!
Десяток за десятком козаки почали відходити сходами на галерею, а звідтам на штурмові драбини, відступаючи з повним жалю серцем з ворожого табору, який так щасливо захопили, де були повні надій розширити успіх і нарешті закінчити таку довгу і важку облогу тричі проклятого Збаража. Вони поспішали – з обох боків галереї ляхи вже розбирали зроблені нашвидкуруч завали і осьось могли вдарити з боків, на цей раз остаточно відрізуючи шлях до відступу для тих, хто залишався ще на дворищі.
Через п'ять хвилин на подвір'ї залишалися лише сорок козаків на чолі з Богуном. Відійшов, не забажавши сперечатися з Іваном, і Омелько Деривухо зі своєю півсотнею. Поряд були лише вірний Нечипоренко, Микола Охріменко і Савка, якого вже кілька разів встигли поранити. Решта козаків по обидва боки від сотника була не в кращому стані. Усі вони добре розуміли, що саме їм, скоріше за все, доведеться стати відкупом за життя решти сотні, але ні один не відступив, мужньо витримуючи шалений натиск поляків. Ось впали під зрадливими ударами велетень Пилипенко, мовчазний Тетерка і сміхотливий Тарас Гуска. Полишили стрій, затискаючи важкі рани, Іван Коваль і Данило Рудий.
– Тримаємо, браття, тримаємо! – кричав Іван, але голос його, дедалі слабший, ледь лунав серед гуркоту бою.
Десять хвилин. Страшних десять хвилин витримав Богун із своїми соратниками, стоячи на нижніх сходинках галереї, доки не почув умовленого гасла, котре свідчило про те, що основні сили сотні відійшли від стін і знаходяться в безпеці.
– Ми витримали, Савко! – крикнув Іван і тієї ж миті помітив, як Савка, підставивши лезо своєї шаблі під удар жовнірської піки, пропускає другий, спрямований йому в груди удар. Як кільчастий панцир на грудях побратима рветься, пускаючи глибоко у плоть гостре і широке лезо рихви, як Савка, округливши очі від несподіваного болю, випускає з руки мокре від крові руків'я дамаської шаблі і починає осідати. Мить, і він уже на землі, а зарослий багатоденною щетиною ландскнехт з розкритим у крику ротом щосили всаджує в череп козака, проламавши шишак, довгий блискучий дзьоб келепа.
– Савка! – щосили заволав Богун і кинувся до Обдертого, хоча й розумів, що допомогти тому уже не спроможний. – Савка!
І раптом, відчувши страшний удар у груди, Іван завмер на місці. Немов поглядом сторонньої людини побачив він за кілька кроків від себе озброєного кушею45 жовніра і коротку, але досить грубу стрілу від цієї зброї. Стріла на дві долоні
