неймовірною кількістю білосніжних мережив європейському костюмі. В кількості процвітаючих шинків і заїжджих дворів, а головне – в будівництві, котре розвернулося в різних кутках Чигирина в таких масштабах, що можна було подумати: місто відбудовується заново після пожежі. Зводилися будинки козацької старшини, котра віднині мала необхідність мешкати під рукою в гетьмана, будувалися нові казарми для залоги, конюшні, комори для провіанту і військових припасів, підновлювали свою маєтність, заразившись загальною будівельною лихоманкою, і давні мешканці Чигирина. Одночасно будувалися аж п'ять православних храмів – церковна казна єпархій значно погрубшала після переможної війни козацтва, котре завжди вважало православну віру одним з найголовніших своїх пріоритетів. До міста тяглись звідусіль цілі валки з лісом і каменем, йшли, поважно ступаючи, майстри будівельних справ, за спинами в торбинах несли сокири, пилки, долота, кельні і ще бознаякий реманент з того що потрібен справжньому будівельнику. Дзвіниці кількох новозбудованих храмах попри те, що на них ще велися роботи, багатоголосим дзвоном зустрічали новий день, запрошуючи вірян до ранішньої молитви. На величенькому ринку, який являв собою заставлений рядами возів великий вигін зовсім поряд із замковою горою, вже від самого ранку йшов пожвавленогаласливий торг, там ревіла худоба, іржали коні, кахкали качки і писклявими голосами сварилися крамарки.
Іван з Данилом і Омельком залишили решту супроводжуючих ще в передмісті, тож тепер спостерігали за картиною життя великого міста втрьох, повільно пробираючись людським потоком, котрий вирував поблизу ринку, до гетьманської резиденції – великої групи високих теремів з критими гонтою дахами в самому центрі міста. Донесхочу могли насолодитися базарним фольклором:
– Пане лицарю, пане лицарю, а ось чи не файна збруя до вашого скакуна? Ой, добре б личила! – пхав, підстрибуючи мало не на рівень голови вершника, в обличчя Богуну оздоблену мідною чеканкою кінську збрую зарослий чорною, немов смола, щетиною циган.
– Пішов! – підігнав коня Іван, не маючи бажання вислухувати усі переваги нової збруї, але той не поспішав – косував оком на гніду з білою міткою на лобі кобилу, прип'яту біля одного з возів у кінському ряду, і ледьледь втримувався, щоб не заіржати.
– Іч ти, Циган цигана розуміє! – підсміявся Нечай. – Іди собі, чоловіче, не заважай, ми не на торги приїхали.
– А хоч би й не на торги, гарні мої! – шаленів циган. – Купіть збрую, а потім і їдьте собі! Танцюйте панам старшинам! – цикнув він зграйці циганчат, яка ховалась у натовпі зовсім поряд. Тієї ж миті п'ять чи шість напівголих, схожих на кошлатих мавпочок, дітлахів квапливо зарухались у танці перед самими копитам козацьких коней. Майстерно плигали і витанцьовували, прислухаючись до ритму бубна, у який бив дещо старший хлопчак з гривою кучерявого волосся на голові і блиском чорних очей на усміхненому обличчі.
– Ату я вас! – удавано розлютився Омелько, замахуючись на циганчат батогом. Мить, і від танцюристів залишився лише невдоволений лемент поміж натовпом і хмарка куряви, збита босими ногами. Поїхали далі.
– Коні! Добрі коні! – чулося з одного боку. – Воли круторогі! Трудяги зацні! – вторило йому з іншого.
– Пшениця, овес, ячмінь, жито! Підходь, не барись, грошей не беремо, так роздаємо. Дорогою наздоганяємо, ще й досипаємо!
– Баняки, глечики, макітри!
– Сукно, кармазини, лундиш!
– Шаблі дамаські, пістолі турецькі!
