штандартами, полки Миколая Потоцького, коронного гетьмана, Мартина Калиновського, польного гетьмана і воєводи чернігівського, ЯнаСимеона Щайворського, воєводи брестського, князя Ієремії Вишневецького, воєводи руського, Станіслава Любомирського, великого маршалка коронного, Станіслава Лянцкоронського, воєводи брацлавського; князя Сапєги, віцеканцлера литовського, Станіслава Потоцького, воєводи подільського та Олександра Конєцпольського, воєводи чигиринського і коронного хорунжого Речі Посполитої. Окремо від найманих ландскнехтів кварцяного війська хвацько виступали закуті в найсучасніші обладунки німецьких майстрів загони, прислані на допомогу Польщі бранденбурзьким електором. З веселим співом ріжка й дробом барабанів, з лісом гострих пік над головами йшли вони нога в ногу слідом за своїм рейментарем, ветераном Тридцятирічної війни, славним полковником Вальроде.
Але, не дивлячись на піднесений настрій Яна Казимира і оптимістичні прогнози, вихід війська був зовсім не схожий на бравурний парад або демонстрацію потужних м'язів – початок скоріше нагадував хаотичне пересування натовпів озброєного люду, між якими не було жодної координації дій і керівництва. Тихий жах селян з навколишніх селищ перейшов у паніку, котра супроводжувала жорстокий грабунок, що ним не гребувало жовнірство у всякі часи. Із селянських господ виносилося все, що могло становити хоч дріб'язкову цінність, а самі господарі, у разі спроби противитися, отримували частування зброєю, котра за визначенням повинна була їх захищати. Виття жінок над убитими чоловіками або тихе скигління зґвалтованих дівчат потопало в гуркоті руху громіздких обозів і хвацького чвалу закутого у залізо лицарства. Рейментарі відводили погляди від димів, що подекуди виростали над селянськими хатами, намагалися не чути зойків і благань.
Коронному писареві Станіславу Освенціму насилу вдалося переконати короля відкинути план Стефана Чарнецького роздробити військо, окремо відрядивши кінноту, а обози й піхотні підрозділи відправити трьома різними шляхами. Утім, шляхетні товариші комонних хоругв і без згоди короля не дуже поспішали полишити свої дорогоцінні обози на челядь і найманців – пани цілком обґрунтовано вважали, що залишені без нагляду обози одразу ж буде піддано такому грабунку, який не поступався грабунку під час програної битви, коли одна з воюючих сторін була змушена, покинувши обози, рятувати власне життя. Тож шляхетне панство з ентузіазмом сприйняло рішення вирушати всім разом. Усе ж спочатку вирушили обози, котрі завдавали темп війську, після чого знялися з місця основні сили. І почалося. Метушня здійнялася страшенна. Ніхто не знав порядку і напрямку руху, кожен на власний розсуд обирав собі шлях. Не обійшлося навіть без сутичок серед гонорової шляхти, для котрої приводом до поєдинку могла стати не лише дріб'язкова образа, а навіть незручність пересування в натовпі, що було обов'язковою умовою неорганізованого виходу війська. Цілі реґіменти збивалися з дороги, заходили зовсім не туди, куди планувалося на початку. Військо все дробилося і розсіювалося, займаючи велетенську площу, коли від найбільш віддалених одна від одної частин деколи налічувалось кілька десятків верст. Із самого ранку до заходу сонця відбувався цей марш, більше схожий на паломництво богомольців, аніж на вихід військових підрозділів. А коли в сутінках показалися околиці села Тартаки, і Вазі доповіли про кількість пройденого, він ледь стримався, щоб не вилаятись подібно простолюдину:
– Матко Боска, лише одна миля! Ми будемо з такою швидкістю долати шлях до Берестечка протягом усього літа! Клянусь Богом, я припиню цей безлад, чого б мені це не вартувало!
Але грізна заява короля залишилася лише грізною заявою. Ранком другого дня паломництво богомольців продовжилося, як не намагалися рейментарі перетворити його на військовий похід. Король мужньо споглядав на галасливі натовпи, котрі подекуди навіть випереджали свого короля, ламаючи видимість строю, що склалася більшменш чітко принаймні в оточенні Яна Казимира. Роздратований, король наказав перешикувати військо так, аби кожен полк супроводжував вози свого обозу і пересувався слідом за попереднім полком, у жодному разі не намагаючись обігнати його. Після такого заходу хмари пилу перестали летіти в напрямку королівського почту, але військо розтяглося довгою вервечкою на добрих п'ять верст і в той час, коли передні полки подумували вже над тим, щоб зробити привал і пообідати, ар'єргард усе ще перебував у Тартаках. Серед рейментарів середньої ланки поширилися чутки про можливий напад козаків – ситуація для їхньої атаки складалася більш аніж сприятлива. Ці чутки пожвавила інформація про те, що до короля повернувся посланий напередодні до козацького табору драгоман62 пана коронного маршалка на ім'я Марко. Він доповів про те, що Хмельницький рухається їм назустріч, маючи під своєю булавою дев'яносто тисяч піхоти і більш як двадцять тисяч кінноти. За ним прямує
