– Де ж були цар московський і цей його посіпака Бутурлін, коли ми Жовту Воду почервонили? Коли Корсунь брали, Поділля, стопа за стопою, звільняли? Чому не прийшли надати руку допомоги своїм одновірцям? Я скажу чому: тому що тоді ладні були скоріше руку лядських католиків тримати, аніж нас, православних! А Хмельницький для них був «вором і бунтарьом», котрий постав супроти закону і порядку в Речі Посполитій, проти короля, чия влада, як відомо, від Бога. Чи не так? Що ж перемінилося за ці роки, може, одумалась Москва? Може, засоромилась сидіти в бездіяльності, доки ми тут кров проливаємо? Ні! Не вірю! Ласий шматок землі хочуть відхопити в знекровленої нами Речі Посполитої, тому й згадали про наші з ними нібито спільні корені. Але немає в нас, українців, спільних коренів з ними, нащадками татарських орд, котрі зруйнували Київську державу! Тож кажу тобі, як вже сказав те Хмельницькому: не можна вірити московитам і йти на союз з ними, навіть на рівноправний союз. Не буде ніякої рівноправності проміж нами і ними, буде лише нова неволя для українського народу. Неволя, страшніша за попередню!
Очі в Богуна палали, коли він говорив ці слова, уся постать зібралася і ніби приготувалася до стрибка, як то часто бувало за хвилину до того, як полковник мав кинутися у бій. Було помітно, що питання, котре зачепив його гість, надзвичайно тривожило вінницького полковника. Сірко спокійно вислухав його і погоджуючись схилив голову.
– Дякую за щирість, пане Іване, – мовив він. – Утім, все, що я чув про тебе раніше, не давало мені приводу сумніватися, що почую від тебе лише ті слова, котрі йдуть від твого серця. Знай же – я згоден з тобою. І не тримай на мене зла за те, що не дав тобі того зрозуміти від початку нашої розмови. Не тому я так діяв, що хотів спочатку взнати твою думку з цього приводу, скоріше для того, абись зрозуміти й надати за твоєю допомогою словесної оболонки тим думкам, котрі давно вже купчаться в моїй голові. Дякую тобі за це, полковнику.
Іван став біля вікна, поглядаючи на засніжене подвір'я. З хмар, котрі щільно вкривали небо сталевого кольору ковдрою, сипонуло густим і лапатим снігом.
– Так думаю не лише я, – тихо мовив він. – Такі думки є у старшини Полтавського, Кропив'янського і ще деяких полків. Мене підтримує наше духовенство і навіть міщани багатьох міст України. Ось, – Богун підійшов до великого дубового столу в протилежному кутку кімнати й відчинив невеличку скриньку, майстерно прикрашену срібними бляшками, чеканка на них зображувала сцени з античних міфів, а кришку увінчувала гравюра, на котрій легендарний Персей, прикриваючись щитом, заніс свій меч над потворною головою Горгони. Змії, котрі росли з голови Торгони, спрямовувалися роззявленими пащами в напрямку блискучого щита, що його тримав у руках грецький герой, а обличчя Медузи, передане невідомим венеційським майстром до найдрібніших подробиць, було екзистенцією ненависті й жаху.
Зі скриньки Богун видобув скріплений восковою печаткою сувій пергаменту.
– Лист київського митрополита Сильвестра Косова. Точно такий відправив митрополит і гетьману. Він пише, що не прийме присяги московському царю ні за яких обставин. Як і решта українського духовенства. Закликає і нас не йти на це. Вважаю, лише одного цього листа повинно було б вистачити, аби Хмельницький зрозумів: союз із Москвою на таких засадах, які пропонує Бутурлін, неприпустимий! Але Хмельницький, здається, цього не розуміє. Тож підозрюю, що присяга все ж відбудеться.
– Так, – Сірко відкинувся на високу, обтягнуту зеленим англійським сукном спинку крісла, – присяга відбудеться. Їй не завадять і запорожці. Гетьман, пам'ятаючи, хто дав йому притулок у важкі дні й спорядив для походу на волость, писав листа на Січ. У ньому, хоча й формально, але просив благословення на майбутній союз. «…Кдіж ми яко махину війни зачинили з поляками не без волі і ради вашої, братів наших, так і сього, не меншого діла про протекцію вказану московську, без вашего дозволу і поради чинити не хочем…», – процитував він рядки гетьманського листа, після чого розвів руками. – Товариство погоджується з ним у тому, що протекції шукати потрібно. На жаль, на Низу настільки недалекоглядні, що не вникають в умови такої протекції. Хоча й це нічого б не змінило. Лист Хмельницького на Січ, повторюю, є лише формальністю.
