полку вгору злетіли сотні шапок.
Бутурлін, який з'явився невідомо звідки якраз у ту мить, коли на майдан в'їхав гетьман, тепер стояв на чолі посольства, розпливаючись у посмішці, і усім своїм виглядом давав зрозуміти: він надзвичайно задоволений таким теплим прийомом, що його вчинили підвладні Хмельницькому. Повним тріумфу поглядом обвів Бутурлін рівні шеренги затягнутих у червоне сукно козаків Переяславського полку і різнобарвний натовп за спинами переяславців. Зауважив хвилювання гетьманського оточення, не пройшов і повз хитруваті очі Виговського, котрі мало не підморгували йому, немов змовнику, (хохол ще вчора приходив і тайкома від гетьмана пропонував свою допомогу, туманно натякав на власну лояльність, на сподівання отримати землю і владу з рук царського уряду, в разі коли це стане в їхній компетенції). Зупинився радісний погляд боярина, лише наткнувшись на повні ненависті очі Богуна. Немов спіткнувся, налетівши серед пустоти на перешкоду. Посмішка повільно сповзла з обличчя Бутурліна і він, примружившись, оглянув високу й струнку постать полковника, і заграв щелепами під чорною, немов смола, бородою. У прямому й відкритому погляді Богуна він відчув виклик. Ні, не собі. Це був виклик державі, котру боярин тут собою ототожнював, котрій служив вірою і правдою, подяки якої за вдало виконану тут роботу очікував. А дякувати було за що! За землю, котра могла прогодувати мільйони й мільйони людей, родючу українську землю, котру рано чи пізно можна буде поділити й панувати на ній. Населення, мільйони робочих рук, котрі уже шість років, не втомлюючись боротися з ворогами із заходу, добровільно визнають владу царя Олексія, – все це дарував Москві він, Василь Бутурлін! І лише погляд вінницького полковника, на котрий він так несподівано наткнувся серед натовпу, протверезив боярина, нагадуючи йому, що Мала Русь, котру він таємно уже вважав у кишені царябатюшки, може принести Московщині ще багато прикрих та болючих сюрпризів.
Відволік боярина від невеселих думок голос генерального осавула Яненка:
– Тихо, люд православний! Прошу тиші! Слухайте слово його ясновельможності пана гетьмана Війська Запорізького Низового і Городового, БогданаЗиновія Хмельницького!
Повільно, зароджуючись перед помостом, на який у оточенні генеральної старшини піднявся Хмельницький, і поступово відкочуючись до найдальших берегів людського моря, пройшла хвиля такої дзвінкої тиші, що стало чути скрип невидимого звідси колеса на водяному млині в передмісті. Тричі заграли сурми і пророкотали, замовкнувши раптово, литаври. Хмельницький, неспішно оглянувши весь простір заповненого людьми майдану до найдальшого куточка, до якого від помосту було добрих півтори сотні сажнів, набрав у легені морозного повітря і почав промову:
– Панове полковники, осавули, сотники і все Військо Запорізьке, і всі православні християни! – залунав над притихлим натовпом гучний і розкотистий голос гетьмана, голос, який від часів Жовтих Вод слухали, як музику гімну, наповнюючись гордістю за себе і власну країну, за силу, що її відчули, ставши під знамена славного гетьмана. – Відомо вам усім, як Бог свободив з руки ворогів, що гонять церкву святу і кривдять все християнство нашого східного православ'я. Шість років живемо ми в землі нашій без господаря – в безнастанних війнах і кровопролиттях з гонителями й ворогами нашими, що хочуть винищити церкву Божу, аби ім'я руське ані згадувалось в нашій землі. Вельми се нам усім докучило і бачимо, що не можна нам більше жити без царя.
– Чому ж, батьку? – не стримався Богун і зиркнув на Хмельницького, наче вогнем обпік. – Кров проливаємо, правда, шість років війни і утисків, теж правда. Тільки нам гетьман – володар, для чого нам цар?
У відповідь Хмельницький лише люто зиркнув на Івана й продовжив промову:
– Тому нині зібрали ми явну раду всьому народові, абисьте вибрали собі господаря з чотирьох, котрого хочете. Перший – цар турецький, багато раз він накликав нас через послів своїх під свою владу. Другий – хан кримський. Третій – король польський: коли того захочемо, він ще й тепер нас може прийняти до давньої ласки. Четвертий – православний государ Московського царства, котрого ми вже шість літ безнастанно собі випрохуємо!
