чигиринський пан Чаплинський, коли за сотником з гуркотом зачинилися ковані залізом двері в'язниці. Тепер йому, Чаплинському, нічого не завадить господарювати на землі Богдана, як і жити з його дружиною.
Могло б так статися, що пропав би квіт українського лицарства, майбутній гетьман, названий освіченими сучасниками «князем і самодержцем України», загинув би серед вогких темних стін і ворожої зненависті. Але йому була писана в небесній канцелярії інша доля. Волею цієї самої долі наглядачем над Хмельницьким було призначено полковника Кричевського. Поміркований козацький старшина і представник католицької шляхти, як і більшість військової верхівки в той час, Кричевський усе ж симпатизував козацтву, як ніхто інший розуміючи його стан і біди, що їх несла йому польська влада. Крім того, він доводився кумом Хмельницькому. Ніхто не знає, які думки роїлися у світлій голові пана полковника, коли він отримав універсал з наказом ув'язнити того, з ким поєднав його святий хрест, проте історія донесла його безпрецедентне рішення – усупереч наказові охороняти заколотника як зіницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням відпустити Богдана сотники чигиринського полку Бурляй, Вешняк і Токайчук, вірні Хмельницькому, випустив того. Випустив на поруку розбійникам, таким, як сам БогданЗиновій. Саме такою є розповсюджена думка багатьох польських істориків. Звичайно, хіба борець за долю свого народу не є розбійником в очах того, хто звик тримати цей самий народ за бидло. Бидло, яке до того ж приносить колосальні статки доки його не бунтують люди, подібні до Хмельницького.
Ті ж сотники, до яких приєдналися ще три сотні найближчих сподвижників, не гаючись спорядили вози і тихцем виїхали з Чигирина, розпустивши неправдиві слухи, що їдуть на Трахтемирів. Серед рипу возів і стукоту копит по мерзлій землі Чигиринщини Богдан вирушав на Січ. Вирушав дорогою історії, яка вела його і три сотні найближчих соратників майбутнього гетьмана повз Крилів на Запоріжжя. Стояв морозний грудень 1647 року.
II
Напівтемрява світлиці ховала в собі хатнє начиння, зброю, вивішену на перському килимі, кришталь, кераміку і срібло на полицях під стелею вздовж стін. Загадковий морок, здавалося, поглинув і всі звуки, мовчазним мереживом постаючи перед присутніми в кімнаті. Хоча ні, там, за прозорими блюдцями віконниць, серед холодного сяйва місячної ночі, чулися кроки, приглушені голоси, віддалений гавкіт сторожових собак. Нічна варта хутора не спала.
Іван, закинувши руки за голову, лежав на м'якій перині, що нею була встелена постіль. Мовчки позирав на силует Ганни поряд із собою. Вона безмовно сиділа, схиливши голову на плече і охопивши коліна витонченими своїми руками. Її обличчя теж розтануло в мороці. Іван не бачив, куди спрямовано погляд коханої, але ясно відчував його.
– Ти не спиш? – долетів до нього нарешті тихий її голос.
– Ні.
– Я здогадалася.
Іван зітхнув.
– Знову ти сидиш отак… Вже далеко, мабуть, за північ, чому не спиш, Ганнусю?
– Я не хочу.
У темряві, розбиваючи нічну тишу, ритмічно та дзвінко озвався годинник, який висів у сусідній світлиці. Іван ще раз зітхнув і знайшов її руку.
– Третя година ночі. Ганно, ти не повинна так себе поводити. Це лише вихід полку в степ, звичне явище.
– Я знаю.
