полум'я з гарматних і мушкетних стволів, розпекли холодне повітря ненавистю нескінченно довгої війни і… відступили, не в змозі зробити щось із чітко організованою обороною міста. Десятки й десятки трупів, ще годину тому сповнених надій на майбутнє і сподівань вижити людей, трупи коней і потрощену зброю залишили вони під крижаними мурами. Але й тоді не припинилися невдачі польського війська. Ще не встигло сонце сісти за засніжений виднокрай, як швидка вилазка козаків на чолі з Богуном і Зеленським позбавила життя ще мало не тисячу жовнірів, потрощила і зіпсувала кілька десятків гармат, наробила паніки й сповнила тваринним жахом серця тих, кому пощастило вийти неушкодженим зпід козацьких клинків. І наступного дня продовжили козаки свої сміливі контратаки, і ще через день. Пристаркуватий Потоцький був за крок від розпачу.
– Я не розумію, хто кого тримає в облозі! – кричав він, бризкаючи слиною в обличчя завмерлих перед ним підлеглих. – Ми осадили Богуна, чи він тримає нас в облозі, з кожним днем успішно зменшуючи кількість коронного війська?!
А ще через кілька днів відбулися події, котрі замалим не стали найбільшою трагедією для козацького війська, а Хмельницькому мало не коштували життя: гетьман, котрий з кількома полками поспішав на допомогу Богуну, несподівано втрапив у засідку коронного війська поблизу Охматова. Лише непересічний талант полководця допоміг гетьману вийти переможцем у тій битві, а її наслідки перетворити якщо й не на перемогу, то принаймні на бойову нічию. Польське військо нічого не змогло вдіяти з Хмельницьким і, поєднавши свої зусилля з п'ятидесятитисячною ордою Менг볥ерая, взялося перетворювати Брацлавщину на пустелю. П'ятдесят великих та малих міст ще зовсім недавно квітучого краю лягли руїнами до ніг поляків, десятки тисяч українського люду потяглися кривавим шляхом до Перекопу і невільницьких ринків, захоплені татарами в ясир. І хоча поляки й схаменулися, зрозумівши, що втрачають контроль над озвірілими від можливості здобути легку здобич татарами, вплинути на хід подій вони вже не змогли. Весна, котра прийшла на Брацлавщину, застала край розореним так, як не могли розорити його за всю попередню історію тисячі нападників з різних країн. Забув до часу і Богун про свої суперечності з гетьманом і свою нелюбов до Москви. Потрібно було спільно рятувати становище й завадити татарам перетворити на руїну решту правобережних земель.
V
Сторицею доля відплатила Польщі за страждання Брацлавщини у наступному році. Страшним виявився для Речі Посполитої той рік, настільки страшним, що розмежував усю історію тієї великої й гордої європейської країни на «до» і «після» триклятої війни зі Шведським королівством, до якої призвели необдумані зазіхання на трон у Стокгольмі. Навіть загибель польського війська під Адріанополем у сиву давнину, навіть поразка під Цецорою, програні Богдану Хмельницькому битви не могли зрівнятися зі страшними для Польщі подіями того року. З кількох напрямків почали шматувати її тіло одразу кілька сильних противників. Князівство Литовське палало під смолоскипами стрільців князя Волконського і козаків відрядженого українським гетьманом ніжинського полковника Івана Золотаренка. З півночі шведський король Карл X переможним маршем пройшов польські воєводства й увійшов до Варшави, внаслідок чого останній з королів династії Ваза, сповнений горя Ян Казимир мусив рятувати своє життя, утікаючи до Сілезії. Із заходу й півдня загрожували Семиграддя, Бранденбург, Молдавія і Волощина. Зі сходу Хмельницький повторив свій похід 1649 року, вдруге обложив Кам'янець, пройшовся Галичиною і зупинився під стінами Львова. Тепер він вимагав уже не лише визнання козацької республіки в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. «До Вісли! Усю Русь, і Червону й Білу! Усі землі, де здавна живе народ руськийукраїнський!» – почули поляки страшні для себе слова. Затріщала Польща, як стара латана свитина. І лише татари, ті самі погані бусурмани, союзом з ким звикли докоряти в Польщі Хмельницькому, лише вони виступили на захист Польщі, змусивши Хмельницького, урештірешт, відступити від стін церкви Святого Юра у Львові й погодитися на запропоновану командуючим міської залоги Кшиштофом Гродзецьким контрибуцію.
Недовго тяглося й мовчазне перемир'я вінницького полковника, котрий вже давно став фактичним командуючим усіма козацькими військами Правобережжя, з гетьманом України. Протиріччя, що виникали між ними щоразу сильніше й сильніше, підштовхували їх назустріч конфлікту і, зрештою, вилились у нього у 1657 році, напередодні смерті гетьмана. Нещасливим для козаків видався похід сорокатисячного козацького війська під командою наказного гетьмана Ждановича і наказного генерального обозного Богуна в Польщу на допомогу полкам семиградського князя Д'єрдя II Ракоці. Від початку настрої у війську склалися таким чином, що Жданович, Богун і решта старшини були змушені стримувати обурення козаків. Постачання війська на чужій землі було організоване вкрай погано, і Богун, докладаючи неймовірних зусиль, буквально вибивав із
