Жданович кілька тижнів тому відступив на схід через Збараж і Ожегів, у той час, коли Ракоці пішов через Зборів, Озерну і Тернопіль у напрямку Скалата, де й зустрівся з союзниками поляків – татарами, вислав на допомогу Ждановичу кілька тисяч козаків під керівництвом свого сина Юрія і полковника Лесницького. Урешті, військо Ракоці було оточено під Вишнівчиком МагометҐераєм, і чутки про переговори Д'єрдя з поляками почали набувати реальних обрисів. Але на козаків Ждановича після проведеної на чужині семимісячної кампанії не справило враження ані прибуття молодшого Хмельницького, ані його прохання схаменутися й повертатись до семиградського князя. Напевне, саме тому, коли повний надій на свій авторитет у війську Хмельниченко оголосив, що вони повертаються до Ракоці, козаки не лише відмовилися виконати наказ, а й заремствували вголос. Тоді, у відповідь на крики гетьманича і його вимоги примусити козаків коритися, Жданович лише знизав плечима, а Богун махнув рукою і попростував до себе в намет. Таких речей Богдан Хмельницький не вибачав нікому, тож у разі відходу війська Ждановича в Україну і початку переговорів між Ракоці й поляками за голову самого Ждановича і його старшин ніхто не дав би й ламаного гроша.
– Так, пане Хмельницький, звичайно, я розумію, що твій батько нас за це просто зітре із земної поверхні. Але я знаю й те, що коли будемо пручатися, це значно скоріше зроблять наші власні козаки.
До намету зайшов мокрий від дощових крапель Нечипоренко в повному обладунку, із шаблею при боці й парою пістолетів за поясом.
– Розпорядження пана полковника мною виконано, – коротко промовив він, вклонившись спочатку Хмельницькому й іншим полковникам.
– Дякую, Михаиле, – Іван помахом руки видалив осавула.
– Що це означає? – здивовано здійняв брови Юрась.
Іван зітхнув і встав зза столу. Неспішно підійшов до відлоги намету і, відкинувши її, кілька хвилин роздивлявся стривожений табір.
– Немає потреби хвилюватися, це означає лише те, – нарешті повернувся він до Хмельниченка, – що козаки Вінницького полку зайняли позиції навколо ставки гетьманича і в разі погіршення настроїв козацької черні до відвертого вияву агресії вони будуть намагатися стримати тих, хто захоче нас із вами вбити.
– Але… Невже це так… – Юрій Хмельницький, не знаючи що сказати, підійшов до Богуна і простежив за його поглядом. Від побаченого з його грудей вихопився здивований зойк: навколо возів периметра, який з'явився кілька хвилин тому навкруги шатра, за рівними шеренгами вінницьких реєстровиків у червоних жупанах, шаленів багатотисячний натовп.
– Виходь, Юрасю! – чулися крики.
– Покажись товариству, розкажи, як будемо далі чинити!
– А може, нас у чому послухай!
– Досить чужими землями кров проливати, додому веди!
До Богуна і Хмельницького, завмерлих біля виходу з шатра, наблизився Жданович.
– Досить швидко, чи не правда? Признатися, я не очікував такого стрімкого розвитку подій. Але тепер це вже несуттєво. Думаю, ти маєш сказати їм кілька слів, пане гетьманич, – похмуро кинув він.
