– Тарасе, – зітхнула Ганна. – Що ти, сину мій? Навіщо тобі на війну?
– Хіба я не козак?! – палко мовить хлопчина.
Іван, подумки посміхаючись, поклав руку на плече сину.
– Зачекай, голубе. Прийде й твій час. Зарано ще тобі до війська.
– Чому ж рано? – не вгавав Тарас. – Чи мало в сотнях хлопців, які молодші за мене? А на Січі?!
До цієї розмови вони поверталися протягом кількох останніх тижнів мало не щодня. Іноді Іван гримав на сина і казав так, як казав колись до нього самого його батько, лякаючи батогами в разі, якщо той погано навчатиметься, а іноді терпляче пояснював, що Тарас повинен залишитися з мамою і сестричками, доки він не прибуде з війни. Після того сам брався їхати з ним на Січ, провідати свого товариша Сірка, доправити сина до військової науки і самому згадати веселі юнацькі роки.
– А нині мусиш бути з мамою і сестрами, Тарасе, хто ж їх захистить, як не ти?
– Добре, батьку, – погоджувався Тарас, щоб скоро почати штурм на батька з іншого боку. Йому надто пекло перебування вдома, надто вабив степ і військове життя, щоб отак просто взяти й забути про свої прохання.
– Тарасе, Тарасе, – зітхала Ганна, – і тебе війна тягне. І ти хочеш життя на вічну боротьбу перетворити…
І таку зачаєну тугу побачив Богун в очах дружини, що мимоволі підкотився до горла клубок.
– Не ми обираємо війну, Ганно. Вона нас обирає. Така, видно, доля в України. Кров і біда. Чим ми кращі за інших? Чим кращі за Омелька і його дитину, котра не встигла навіть побачити світ Божий? Чим кращі за Нечая, чим кращі за сотні тисяч інших?
Ганна мовчки піднялася з крісла і вийшла. Іван зітхнув.
– Прости мені, батьку, – глухим голосом вимовив Тарас.
Богун піднявся й собі.
– Тобі немає за що просити вибачення, сину.
Ганна стояла в затінку, під навісом над високими сходами, і дивилася в далечінь, туди, де розбурхане небо кидало на знівечену непогодою землю нові й нові блискавиці. Вона була схожа на струнку й мовчазну скульптуру, котра вимальовувалась на тлі неба. Івану стало до болю шкода її, таку сильну у своєму жіночому героїзмі і одночасно таку слабку, змушену все життя очікувати, все життя боятися за нього і дітей, кожен день кидати на олтар частину самої себе, свого горя і надії, краяти серце, кожної миті очікуючи страшної звістки.
Богун підійшов і став поряд. Уперше в житті він не зміг обійняти її, вперше в житті відчув нерішучість.
– Ганно, – почав він чужим голосом.
