– А таки тріщали, – шморгнув носом Пилипенко під гучний регіт оточуючих.
– Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинішніх трофеях замашну бастарду. Якраз під твою руку. Михаиле!
– Тут я! – Нечипоренко тієї ж миті подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.
– Тримай, козаче!
– Та селянин я…
– А я кажу – козак!
Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив її у руці й діловито промовив:
– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засміялися.
– Хто там наступний? – повернувся до козаків Богун.
За годину до реєстру було внесено всіх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двісті п'ятдесят два прізвища. Він дбайливо склав папери і гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви і сів поряд.
– Люди не голодні? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.
– Усіх нагодували.
– То добре. З припасами Нечай допоміг?
– Він. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранці наші не всі з порожніми руками. Ти б попоїв, пане сотнику!
Іван голосно позіхнув, затуливши долонею рота.
– Давай, що там у тебе…
Нечипоренко підвівся і зник у темряві. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетері, шматком паляниці і величезною цибулиною в руках.
Богун лише цієї миті відчув голод. Без зайвих церемоній він підсунув до себе казанок і почав пізню вечерю. Час від часу поглядав на Михайла, який сидів поруч, задумливо дивлячись на вогонь.
– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.
– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.
– До себе не кликав?
– Кликав.
