реальності і побачив себе перед стінами нещасного Синопа в тому пам'ятному і такому далекому в часі поході. Він уже готовий був, забувши про все, кинутися на ворога, коли до свідомості настирливо вдерся дрібний гуркіт литавр.
– Назад! Назад! – здійняв він вгору обидві руки і почав відходити, пропікаючи очима ляхів на окопі. Цієї хвилини він відчув себе, неначе кінь, якому на повному чвалі затягли вудила, одночасно даючи остроги. Але, не піддаючись раптовому пориву, він відступав.
І нарешті ворота окопу відчинилися. Пишне шляхетне лицарство, здійнявши вгору різнобарвні прапорці на кінчиках ратищ, рядами по п'ять вершників почало виїздити з найближчих до козаків східних воріт. До тих, хто з'являвся зі східних, приєднувались дві колони, що їх випустили південні і північні брами ворожого табору. Товариші гусарських хоругв притримували гарячих коней, швидко проводили циркуляції, утворюючи на полі навпроти фронту козацьких полків якусь подобу розпластаного в польоті орла, головою якого були блискучі гусари, кінчики крил утворювали більш просто оснащені драгуни, між якими чорніли чорні обладунки рейтарських рот.
– Клюнулитаки! На біса і всім чортам! Клюнули, пане сотнику! – долетів до Івана голос хорунжого Тетерки.
– Добре! – діловито мовив він, зачувши несамовитий спів сурми, який був умовним сигналом до атаки козацької і татарської кінноти. – Ну от тепер і попрацюємо! – Іван повернувся обличчям до батави. – Ну що, панимолодці, як вам лядська кутя?!
– Та повз рота, батьку! – почулися голоси.
– Сичати сичало, а до пуття… Одне слово – кутя!
– І галушки не налякали?! – вишкірився Богун.
– І чого їх боятися?!
– Поле он гарно затовкли, а нас і не зачепили. Напевно, добряче лядські гармаші допалися до мальвазії! – зареготали в батавах.
– Ну то зустрічайте самих ясновельможних! – Іван ясно почув за спиною, як застогнала земля під копитами коней ворожої кавалерії. – Шмигівниці до бою! Ратища в землю! Щоб жоден кінь далі ратища вашого списа не добіг! Та не бійтеся смерті, браття! – Богун криво посміхнувся. – Боятися потрібно було раніше! Слава!!!
– Слава!!! – дружно відповіли козацькі батави.
– Слава! Слава! – залунало у вишикуваних праворуч та ліворуч полках.
Богун широким кроком приєднався до передньої батави і лівою рукою вихопив зза пояса пістолет. До гусар, які мчали з важкими списами напереваги, залишалося не більше двох сотень кроків.
– Ну, Боже, обороняй, – впівголоса вимовив поряд з Іваном літній селянин, який стискав у руках руків'я потемнілої від часу, але від того не менш небезпечної бастарди. Приглянувшись, Богун упізнав Данила Пилипенка, якого вписував у реєстр своєї нової сотні минулого вечора.
– Не бійся, вашмость, не підведемо! – підморгнув він Богуну і зважив у руках важкий меч. – Досить йому, сердезі,
