– Скоріше б… – зітхнув Іван.
Розмова затяглася мало не до півночі. Омелько, посмоктуючи люльку, оповідав, що діялося на Січі останні кілька років, згадував походи на татар, що їх було вчинено спільно з військами покійного Станіслава Конєцпольського проти нинішнього союзника козаків Тугайбея, а також каганів Муртази та Умараги. Опускав низько буйну голову, коли згадував, як глузували пани із запорізького лицарства, коли під час бою поблизу містечка Ахматова, на закованій кригою річечці Тикчі, запорізьким куреням було наказано шикуватися позаду обозів коронного війська. І хоч татар було наголову розбито і примушено тікати без спину до Синіх Вод, а там розсіявшись мчати до Дніпра, Очакова і навіть у буджацькі степи, але з болем, а не з гордістю здіймалися в душі справжнього запорожця, яким був Омелько, спогади про ті події. Згадував також про відчай, який охопив їх, щирих синів України, коли, полишивши свої морські походи до Анатолійських берегів, були змушені також майже втратити зв'язок з Україною. Як стиснули колись могутню Січ лещата, утворені з півночі Річчю Посполитою, а з півдня Високою Портою. А в самому її серці звів свої могутні мури оновлений Кодак. Навіть землю січового майдану потоптали чоботи жовнірів коронного війська, а в куренях, які будували руки вільного січового лицарства, поселилася польська залога. І як жили вони, не втрачаючи надії поновити свою колишню вольницю і на повні груди вдихнути солоне повітря морських просторів, або вийти на волость, щоб здійняти меч на звільнення рідної землі, на тілі якої, немов мерзенні паразити, впивались її кров'ю іноземні феодали, жидиорендатори і породження чужого українцям римського католицизму – унія…
Коли Омелько нарешті замовк і встав ізза столу, Іван теж піднявся, маючи на меті провести його.
– Ти лягай, відпочинь. Завтра новий бій, – поклав йому руку на плече Омелько.
– Нічого. Вийду на повітря, проведу. Заодно гляну, як там мої…
– Ну, як знаєш.
Коли вийшли в темряву сплячого табору, який, скільки бачило око, був вкритий плямами пригаслих багать і всипаним зорями небом над головою, серед яких раз по раз чулися крики вартових і сонне хропіння коней, Омелько повернувся до Івана.
– Як твоя Ганна?
– Очікує на мене. Вона залишилася на хуторі.
– Напевне, плакала та причитала, коли від'їздив? Богун раптом пригадав повні сліз, але усміхнені очі.
– Вона… Знаєш, вона не така, як ми звикли. Вона просто мовчки дивилася вслід. Але тільки я знаю, що коїлося в неї на душі.
Омелько посміхнувся в темряві.
– Не така, як звикли…Звичайно. Кохаєш її?
– Більше, аніж власне життя.
– Добре, Іване. Це добре, – Омелько заглянув Іванові в очі. – Я часом заздрю тобі подоброму. Знаєш ті корчми на кордоні?
Іван хитнув головою. Він розумів, що мав на увазі Омелько. Запорожці, свято дотримуючись традиції, котра забороняла
