– Як думаєш, Даниле, вони зроблять все, про що ми їх прохали?
– Майже впевнений, – рішуче відповів Нечай. – Зарудний завжди відповідав за свої слова, маю надію, що й нічний посланець від нього не є винятком.
– Так, Зарудний завжди говорив лише правду. А в Максима Кривоноса вже є досвід по вчиненню таких засідок, яку він зараз готує в Гороховій Діброві.
Нечай знав про невдоволення гетьмана від Кривоносового вчинку у Княжих Байраках, тож він ніяк не прокоментував слів Хмельницького.
– Славно, Нечаю, славно! – раптом вигукнув Хмельницький і вдарив коня батогом. Жеребець шугонув вперед. – Дій, як домовлено, і дай Бог нам усім перемогу!
Яскравий сонячний диск у блакитному небі над степом. Вітер, що посилився і розчісував море ковили, серед якого, сотня за сотнею, почало рух козацьке військо. Гуркіт обладунків, торохкотіння коліс обозів і музики, яким додають ритму гучні військові литаври. А зі сходу, наближуючись до полків Хмельницького, нарешті показали себе орди Тугайбея. Темними лавами вкрили вони виднокрай, здійняли пил з пересохлого з часу останнього дощу Богуславського шляху. Немов зграя вовків за косяком знесилених оленів, пішли за реґіментами Потоцького козацькотатарські загони. Міцно сіли на хвіст і гнали, гнали, щоб уже не відпустити поляків без пролиття великої крові.
Бій почався близько одинадцятої години дня, коли ар'єргард коронного війська був несподівано для гетьманів атакований двома тисячами запорожців під командуванням військового судді Війська Запорізького Низового Омелька Деривухо, супроводжуваного шаленим обстрілом з луків, що його провадили татари Тугайбея, обхопивши тили польської армії з флангів. Ногаї і кримці, використовуючи швидкість своїх коней і той факт, що поляки не могли пришвидшити рух громіздкого ваґенбурґу, наскакували купами з різних сторін, випускали високою дугою хмари стріл і відходили, щоб за кілька хвилин повернутися, вже в іншому місці випробовуючи міць ворожої оборони. Ландскнехти, яких було розташовано за валкою з возів, швидко шикувалися, гриміли залпами з мушкетів і гаківниць, які майже не знаходили собі цілей – татарські луки перевершували їх за далекобійністю, тож летючі загони брудних вузькооких вершників відбувалися лише одиничними втратами і відповідали на кожен із залпів зловісним сміхом і посвистом. Дещо протверезила їх армата. Одна за одною з возів ревонули вісім гармат, і чавунні посланці, супроводжувані моторошним виттям, пройшли татарськими лавами, залишаючи по собі розірвані на частини тіла людей та коней, калюжі крові і крики розпачу. Татари дещо відійшли від ар'єргарду і спробували пошукати військового щастя з інших сторін рухомого табору, менш захищених артилерією.
Омелько Деривухо нахилив до землі ратище і повернувся до своїх запорожців.
– Файно пани татар нагнали, а нехай нас спробують! Нумо браття на списи! Швидко, разом! Та не бійтеся мідних баб, їх здалеку видно, куди спрямовано! Бий на задні вози!
І тієї ж миті полетіли січові відчайдухи до возів ар'єргарду, спрямувавши ратища в бік поляків, пригнувшись до кінських грив, щоб зменшити вірогідність влучення ворожої кулі. Вдарили кінською груддю в задні вози. Швидко перекололи вони нещасну польську челядь, якій було доручені задні вози, і ось уже не шість, а тільки чотири ряди фур закривають тили польського табору. Не розбираючи дороги, біжать налякані коні степом, перекидаються і ламаються вози, які повинні були надійно захистити ар'єргард польського лицарства. Одна за одною гримнули ще п'ять гармат, на цей раз спрямовані в лави Омелькових паливод. Але мало клопоту завдали вони козакам – нашвидкуруч виміряні під час хаотичного руху конаючого ар'єргарду, вони лише затовкли поле далеко за спинами запорожців, і тільки одиндругий із хоробрих січовиків упав, скошений гарячою картеччю.
