Перекинуті, поламані вози. Срібний посуд і дорогі кармазини з обозів шляхетних панів, котрі тепер були втоптані у грязюку і залиті кров'ю. Жовніри, ні, просто налякані люди, що кидаються розірваним табором у пошуках порятунку і не знаходять його. Татари, які вже панують у возах, відганяють у поле захоплених у поляків коней.
– Помсти! Помсти! – чує свій зірваний голос Калиновський і летить все далі.
Але де ж він залишив Зарудного? О пан Єзус, невже ти даси йому втекти від караючого меча? Невже затулиш свої очі і не побачиш несправедливості, яка діється, не помстишся йому за смерть стількох славетних лицарів польської землі?
Не втік Самійло Зарудний. Не зміг, а може, й не схотів утікати. Він стояв на тому ж місці, де залишив його польний гетьман, у оточенні жовнірів, котрі чатували його зі зброєю в руках, готові відбити всі спроби звільнення гетьманського бранця. Стояв широко розставивши ноги, із заломленими за спину руками, простоволосий, у розірваному каптані. Він дивився на Калиновського, котрий наближався до нього, і очі поручника сміялися. Калиновський зіскочив з коня і підійшов впритул до полоненого.
– Для чого? Навіщо, триклятий іудо?! – хрипів він, не в змозі примусити себе заспокоїтися, припинити дрижання в голосі й тілі. – Ти продав нас, але не зможеш отримати своїх триклятих срібняків! Скажи ж: навіщо? Невже думав, що від мене можна втекти?!
– Навіть не сподівався, гоноровий гетьмане! Хіба ж може утекти здобич, котра затиснута в пазурах степового орла? Хіба може сподіватися піти той, кого наказав стерегти, як зіницю ока, великий гетьман?
– Тоді ти програв цей бій! Програв, як кожен з тих, кого дістала зброя шляхетного лицарства! Ні, ти програв більше за них! Твоє ім'я тепер навіки проклинатимуть нащадки, як проклинають вони тринадцятого апостола! Ти продав не тільки нашу справу, а й душу дияволу!
Самійло Зарудний спокійно витримав палаючі ненавистю слова Калиновського і повним самоповаги голосом відповів:
– Не бреши, собако! Нікого не продавав я! І ім'я моє, маю надію, пом'януть добрим словом ті, за щастя і волю котрих віддаю я життя. Ніколи не зраджував я свою Батьківщину і завжди стояв за її інтереси, навіть тоді, коли мусив знаходитися у вашому лігві. Бо батьківщина моя – Україна, знай це, ляше… А тепер роби свою справу! Роби і знай: відтепер тобі не судилося більше спати спокійно. Тому, що ти знатимеш – за окопом твого табору і всередині його завжди будуть люди, які не пошкодують життя задля того, щоб вас, упирів, спровадити до диявола за гріхи, котрі заробили ви, принижуючи, знущаючись і катуючи козаків та народ України!..
Замах важкого палаша – і впав на землю Самійло Зарудний, а Калиновський, не відчувши полегшення, принесеного помстою, став ногою на розрубані груди його і з силою всадив лезо в горлянку козака, пробивши череп і глибоко увігнавши зброю у землю.
– От і все, – видихнув він. – Ти ніколи не дізнаєшся наскільки міцний у мене сон, хіба що зможеш розпитати в тих, кого відішлю вслід за тобою. Коня! – він повернувся до жовнірів, котрі завмерли навколо нього і розпростертого на землі козака. – Під знамена гербу Калини! Ми вийдемо з оточення, щоб повернутися і закінчити кару над рештою лотрів!
На чолі двох десятків жовнірів вирушив Мартин Калиновський до середини табору, туди, де комонні хоругви почали прорив, зосередивши всю свою лють на невеличкій ділянці оборони козаків Максима Кривоноса. З лету врубався польний гетьман у загін піших козаків, вимахуючи закривавленою шаблею. У якусь мить він помітив перед собою загрузлий у
