любити мене; напевно, він був розлючений, побачивши, що його ім'я замінено там моїм, і однак він не знищив його!
Він переглянув наступний аркуш — то була коротка записка, написана докторовою рукою, згори її стояла дата.
— Пуле! — вигукнув правник, — сьогодні він був живий, і був тут! Але ж за такий короткий час, у цих чотирьох стінах з ним нічого не могло статися. Значить, він живий, йому вдалося втекти! Тільки тоді навіщо було йому тікати? І як це можна було зробити? І в цьому разі чи зможемо ми назвати це самогубством? Ох, нам слід бути обережними. Я боюся, ми вже втрутили вашого пана в якусь страшну біду!
— Чому ж ви не читаєте записку, сер? — запитав Пул.
— Бо я боюся, — промовив правник з тугою в голосі. — Але дай Боже, щоб мої підозри не справдилися! — По цих словах він узявся читати. Ось що було написано на тому аркуші:
«МІЙ ЛЮБИЙ АТГЕРСОНЕ, — коли це потрапить до ваших рук, я вже зникну — за яких саме обставин, не беруся передбачати, але й моє передчуття, і обставини мого безіменного становища підказують мені, що таке неминуче станеться, й станеться швидко. Тоді прошу вас прочитати насамперед той опис, який залишив вам, попередивши про те мене, Леньйон. Як потім вас цікавитимуть додаткові обставини, зверніться до сповіді, яку залишає
ваш негідний і нещасливий друг
— А де третій документ з конверта? — запитав Аттерсон.
— Ось він, сер, — промовив Пул, подаючи йому досить великого, запечатаного в кількох місцях, пакунка.
Правник опустив його в кишеню.
— Я нічого не скажу про ці папери. Якщо ваш господар помер або ж утік, це принаймні врятує його честь. Зараз десята година, я мушу повернутися додому й спокійно перечитати ці документи. Але ще до півночі я повернуся, й тоді ми повідомимо поліцію.
Вони вийшли надвір, замкнувши за собою двері колишнього анатомічного театру. Залишивши хатню обслугу доктора в залі біля вогнища, Аттерсон поквапився до своєї домівки, аби швидше прочитати два описи, що мусили, нарешті, з'ясувати всю цю таємницю.
ОПИС ПОДІЙ, ЩО ЙОГО ЗРОБИВ ДОКТОР ЛЕНЬЙОН
«Дев'ятого січня, за чотири дні перед тим, як написано ці рядки, я з вечірньою поштою одержав рекомендованого листа, адресу на якому було написано рукою мого колеги й давнього шкільного товариша Генрі Джекіла. Це мене вельми здивувало, бо ми не мали звичаю листуватись, до того ж я бачив доктора Джекіла, бувши в нього в гостях щойно попереднього вечора, і тому не міг навіть уявити, що спонукало його надіслати мені листа, та й то рекомендованого. Але зміст того листа змусив мене дивуватися ще дужче. Ось що там було написано:
9 грудня 18… року.
ЛЮБИЙ ЛЕНЬЙОНЕ, ви — один з найдавніших моїх друзів, і хоч наші погляди щодо різних наукових питань могли не збігатися, я не пригадую, принаймні зі свого боку, випадку, коли б наша обопільна прихильність похитнулася. Якби ви одного дня сказали мені: «Джекіле, моє життя й моя честь залежать від вас», я не вагаючись пожертвував би власним щастям, власною лівою рукою. Та нині моє життя й моя честь залежать від вас; коли ви не допоможете мені цієї ночі, я загинув. По такій передмові вам може здатися, що я проситиму від вас чогось несполучного з честю. Але судіть самі.
Я прошу відкласти цього вечора всі справи, — хай навіть вас покличуть до ліжка хворого цісаря, — найняти кеб (якщо ваш власний повіз не чекатиме під дверима), й поїхати до мене додому. Мій служник Пул одержав відповідні вказівки й
