і, напевно, вас не здивує те, що мова ваша не викликає в мене ані сильного враження, ані великої довіри. Але я надто далеко зайшов з цією незрозумілою послугою, аби не додивитися всього до кінця.
— Гаразд, — погодився мій гість. — А тепер, Леньйоне, згадайте про нашу лікарську обітницю: про те, що відбудеться, повинні знати тільки ми з вами. Тож за те, що ви так довго лишалися вузьколобим матеріалістом, за те, що ви заперечували істинність трансцендентної медицини, за те, що ви насміхалися з вищих від вас, — начувайтеся!
Він підніс шклянку до губ й одним ковтом вихилив її. Пролунав зойк, він поточився, захитався, схопився за край столу і став з виряченими очима, судомно хапаючи ротом повітря. Тоді він почав мінитися: здавалося, що він росте, обличчя його раптом зробилося чорним, а тоді риси розпливлися й перемінилися, — і наступної миті я скочив на ноги, й відсахнувшись, руками намагався затулитися від дива, яке скувало мій розум несвітським жахом.
— О Боже! — скрикнув я. — О Боже! — шепотів я знову і знову, бо перед моїми очима, блідий і знеможений, наче підвівшись із ложа смерті, стояв Генрі Джекіл!
Те, що він розповів мені наступної години, я не можу присилувати себе викласти на папері. Я побачив те, що побачив, і почув те, що почув, і моя душа невимовно страждала від цього, однак сьогодні, коли це видовище вже не стоїть у мене перед очима і я питаю себе, чи вірю, що все це було насправді, то не знаходжу відповіді. Та я пережив нелюдське потрясіння, сон утік від мене, смертельний жах переслідує мене щогодини вдень і вночі; я розумію, що жити мені лишилось недовго, що я маю померти, але я помру, так до кінця і не увірувавши в те, шо сталося. Бо до тієї моральної ницості, яку цей чоловік відкрив переді мною, нехай навіть зі сльозами каяття, я навіть подумки не можу звертатися без жахання. Я розкажу вам тільки одну річ, Аттерсоне, і цього (якщо ви тільки присилуєте свій розум повірити в таке) буде більш, ніж досить. Істота, що завітала тієї ночі в мою оселю, за власним зізнанням Джекіла, відома під іменем Гайда, й розшукується по всій країні за вбивство Кер'ю.
ВИЧЕРПНЕ СВІДЧЕННЯ ЩОДО ВСІХ ОБСТАВИН ЦІЄЇ ІСТОРІЇ, ЗАЛИШЕНЕ ГЕНРІ ДЖЕКІЛОМ
Я народився року 18… Природні здібності, працьовитість, коло розважливих і доброчесних товаришів, здавалося, цілком забезпечували мені гідне й визначне майбутнє. При цьому найгіршою моєю вадою була певна нетерплячість і легковажність, що допомагала б щасливо жити багатьом, але не узгоджувалася з моїм бажанням вивищуватися над іншими і неодмінно зберігати на людях серйозну міну. Я став приховувати свої розваги і тому, добігши зрілих літ і ствердившись у світі, я вже призвичаївся до глибокої роздвоєності власного життя. Багато хто тільки пишався б такою розкиданістю вподобань, але я зі своїх висот уважав таке за майже смертельну неславу. Я водночас жив високими прагненнями й сягав глибин занепаду в гріхах. Це й зробило мене тим, ким я є нині, і розколина між царинами добра і зла пролягла в мені глибше, аніж у більшості людей, також роздвоєних за своєю природою. Через те на мені значно дужче позначився той суворий закон життя, що лежить в основі релігії і становить одне з найголовніших джерел страждання. Проте хоч я і жив подвійним життям, та аж ніяк не був лицеміром: обидва вияви мого єства були цілком щирі, я був собою і тоді, коли відкидав будь-який стрим і віддавався ганебним вадам, і тоді, коли працював в ім'я поступу науки й зменшення людських страждань. Сталося так, що напрям моїх наукових досліджень, скерованих на вивчення таємничого й трансцендентного, допоміг мені усвідомити цю нескінченну війну між складниками моєї натури. Розглядаючи речі як з погляду розуму, так і з погляду моралі, я поступово наближався до розуміння тієї істини, якій завдячую теперішню жахливу катастрофу, людина містить у собі не одну істоту, а дві. Я кажу дві, бо стан мого власного знання не дає мені просунутися далі від цієї точки. Але інші, ті, що прийдуть по мені, просунуться далі за мене, і я ризикну передбачити, що людину кінець кінцем розглядатимуть як своєрідну громаду, в якій співіснують різноманітні, неподібні й незалежні один від одного мешканці. А я, виходячи з самої природи мого життя, здобувся на беззаперечний поступ тільки в одному керункові. У власній своїй особі я навчився розрізняти з морального погляду просту двоїстість людини; і з двох моїх натур я не міг ототожнити себе з жодною окремо, бо я підставово поєднував дві водночас; і вже на дуже ранній стадії, ще до того, як мої наукові відкриття вказали на неспростовну можливість такого дива, я привчився тішитись улюбленою мрією про виокремлення цих двох складників. Я казав собі: коли кожного з них
