відбулося, не озвучують «мораль байки». Це залишається на розсуд читачеві: чи просто слідкувати за перебігом цікавих, карколомних пригод, чи потім іще робити висновки з прочитаного. Таким чином юний читач отримує статус рівного: він нічим не гірший від оповідачів, до нього ставляться, як до дорослої людини, здатної на аналіз прочитаного. Так само читач може порівняти вчинки й поведінку принца Олександра й Ліни. Лише наприкінці першої книжки автори вустами Оберона й Гарольда дають оцінку Олександрові — власне, коли вже читач і сам все зрозумів. Для кожного з юних героїв «Ключа» рано чи пізно настає момент істини, коли треба не словом, а справами довести, хто ти є і чого вартий. Олександр мріє стати нарешті самостійним, позбутися батьківського нагляду, заснувати власне Королівство. Цілком природне бажання — якби не одне «але». Сам Олександр не завдає собі клопоту усвідомити, чи готовий він стати новим Королем і як позначиться його бажання на долях інших. Ельвіра вміло грає на його прагненнях і заохочує до втечі, саме її можна було б звинуватити у тому, що відбулося, якби не одне «але». Олександр, який прагне стати незалежним, по-справжньому дорослим, мусив би розуміти, що саме він відповідає за свої вчинки — усі, і погані, й добрі. Лише наприкінці першої книжки він знаходить у собі мужність визнати власну провину — але не те, що він помилявся. І знову ми бачимо, що прагнути бути дорослим і стати ним — речі зовсім різні, інколи протилежні… Однак Дяченки роблять наступний крок і твердять: дорослість як така теж не є апріорі гарантією безпомилковості, існують вищі цінності. Адже Максиміліан (персонаж із наступної книжки про Королівство), хоча за віком не надто старший від Ліни, як і вона, цілком усвідомлює відповідальність за власні вчинки. Але інші умови життя, інші цінності зробили його таким, який він є: недовірливим, лихим, підступним…
«Однак, — зазначить прискіпливий читач, — чи тільки проблема дорослішання відрізняє фентезі підліткову від фентезі звичайної? І де ж обіцяний аналіз особливостей, які, власне, відрізняють цю книгу Дяченків від книжок їхніх попередників? » По суті, деякі з отих особливостей ми уже перерахували. Дяченкам завжди була властива відсутність дидактичності й моралізаторства. (Навіть у складному, багатоходовому романі «Пандем» вони не розжовували все сказане, натомість дали можливість читачеві самому робити висновки.) У цьому проза Дяченків, звичайно, генетично пов’язана із творами братів Стругацьких, які теж не любили моралізаторства й часто ставили запитання, залишаючи пошук відповіді читачеві. З іншого ж боку, Дяченки тяжіють до притчеподібності, символізму й, таким чином, певних узагальнень. За мікрокосмом борінь і страждань якогось конкретного персонажа Дяченки показують нам значно більше: природу людини як такої. А ще вони вкотре виходять за межі формату — і тут ми підходимо до різниці між фентезі підлітковою і дорослою. Чого немає в дитячих книжках і що наявне в книжках для дорослих? Це насамперед усвідомлення своєї статі, сексуальності, теми стосунків між чоловіком і жінкою. Для маленького читача це речі неактуальні, нецікаві. Для підлітка — такі, що турбують його у першу чергу. Але більшість творів для підлітків цнотливо замовчує цю тему. Так само замовчується і тема смерті, вона наче табуйована для письменників, що пишуть підліткову фантастику. Точніше, герої можуть помирати (і помирають), але це відбувається дуже легко і дуже красиво (якщо персонаж позитивний) чи вкрай відразливо (якщо персонаж негативний); якщо ж ми маємо справу з «масовкою», то та гине узагалі без жодних проблем, і уваги цим смертям автор просто не приділяє. Власне, смерть перетворюється на просте зникнення персонажа з ігрового поля, таке собі проходження чергового рівня комп’ютерної стрілялки. Дяченки свідомо порушують неписані правила гри, але роблять це тонко і делікатно. Тема кохання взагалі є однією з найголовніших у творчості цих авторів, так чи інакше вона присутня у переважній більшості їхніх книжок. Проте, використовуючи головні сюжетні колізії, зав’язані на темі взаємин чоловіка й жінки, Дяченки звертаються насамперед до емоційної та психологічної складової цих взаємин і майже залишають за дужками суто плотську, тілесну сферу (хоча й не заперечують її значення). Власне, саме психологію й почуття закоханих зобразити важче, ніж відбутися шаблонним «поцілунком у діафрагму». У «Ключі від Королівства» тема стосунків між чоловіком і жінкою майже не присутня. Та коли з’являється, звучить досить рівно, без надмірної деталізації, але й без невиправданої романтизації. Ельвіра й Олександр не просто «разом купаються», наприкінці першої книжки Оберон сам зізнається Ліні, що вони вже давно стали чоловіком і дружиною. Судячи з контексту, дівчинка розуміє, про що йде мова. Але це — чи не єдиний приклад згадки цієї теми в книжці. Натомість табуйована в підлітковій літературі тема смерті як невіддільної екзистенційної складової земного існування представлена у «Ключі» досить широко. У першій книжці помирає чарівник Ланс — і начебто продовжує своє існування в річці, названій його іменем. Ми бачимо померлих, але невпокоєних мерців, громадян одного з мандрівних королівств, які так і не знайшли місце, де можна було б оселитися. У другій книжці про Королівство Ліна потрапляє за Відьомську печатку, у царство мертвих. Воно чимось схоже і на скандинавську Вальгаллу, і на потойбічний світ давніх слов’ян. Власне, царство мертвих у Дяченків — іще один світ, зі своїми законами існування (законами життя/не-життя). Для дітей різні «лякалки»: оповіді про мерців, вампірів тощо — завжди були й залишатимуться дуже привабливими. Переляк тут поступається місцем цікавості; й Дяченки наповнюють другу книжку про Королівство персонажами, що цілком відповідають жанру horror’а. Але не потворні істоти стають по-справжньому
