Кривава осінь у місті Лева

і, зірвавшись на рівні ноги о пів на сьому, бігти до одного скаженого, проте досить відомого художника, свого доброго знайомця, що вже років двадцять малював вельми самобутні пейзажі — для душі, а для гаманця — вивіски, таблички та іншу рекламну продукцію для вибагливих клієнтів, які бажали отримати річ, створену людиною, а не бездушним механізмом. Причому всі замовлення майстер пензля приймав лише дві години на добу — з шостої до восьмої ранку, і з цього правила не було жодних винятків. Коли він малював, узагалі ніхто не бачив, та для Олега більше важив результат, а вивіски в Остапа завжди виходили оригінальними і, що називається, брали за живе. Принаймні, ніхто не залишався байдужим. Майстерня Остапа знаходилася на вулиці Вірменській, і сам він був на якусь частку вірменином, та найбільше — громадянином світу. Олегу він зрадів, від усієї душі намагався напоїти детектива розчинною кавою і відрадити від «тої авантюри». Обидві спроби зазнали фіаско. Сокіл вперто бажав замовити вивіску ручної роботи, яку до того ж можна було почепити на розі будинку.

—  Тю, та зробимо. Усе, що забажаєш, — примовляв Остап, примруженим оком розглядаючи замацаний папірець, на якому значилося; «Охоронно-пошукова агенція «Деррік». Слід взято». — Зобразимо хоч лупу, хоч мікроскопа, а хоч самого Холмса разом із Ватсоном. Справа техніки. Тільки навіщо воно тобі, чоловіче? Дарма гроші марнуєш. Сам знаєш, скільки я беру, і то без жодних знижок. Але що воно за бізнес — пошукове бюро, га? Що ти в нім заробиш?

—  Ти малюй, Остапчику. Дуже швидко. А решта — то мій клопіт.

Остап кивнув.

—  Як знаєш. Та не забудь, що дуже швидко буде дуже дорого.

Підживлений цією оптимістичною заявою, мов електричним струмом, Сокіл поїхав до меблевого салону, хазяйкою якого була мамина старша сестра. Тітка Для дуже любила небожа, а те, що мешкала вона у квартирі над салоном, дало їй змогу безболісно відкритися о сьомій ранку. Хоча вантажники, що снували за скляними вітринами магазину, стосовно цього мали іншу думку — ту, котра складалася з нецензурних слів і безпомилково читалася на їхніх зім’ятих та припухлих лицях. Олег згадав охайних, чистих, вбраних у сині фірмові комбінезони юнаків, які завозили меблі до його квартири в Оксфорді, і з несподіваною втіхою подумав, що деякі речі та явища ніколи не міняються.

—  Що за поспіх з фотелями? Що в тебе горить? — Тьотя Аля, незважаючи на ранню годину, була вбрана, як до театру, і курила тонку дамську сигарету. — Так клієнти сунуть, жи не маєш, куди їх садовити?

—  Ось наведу в агенції лад, і посунуть, — рішуче запевнив Олег. Тітка усміхнулася.

—  Що ж, певність — половина успіху. Ти не думав шпалери переклеїти у своєму бюрі?

—  Ще вчора зроблено, — посміхнувся й Сокіл, насолоджуючись тьотиною говіркою. Як же він скучив за цим львівським балаком! — Майстрів найняв. Донині мали просохнути. Шпалери, маю на увазі...

—  Часу не гаєш, дотепнику. То добре, — тітка Алі- на кивнула сама собі. — Що конкретно хочеш брати з умеблювання?

Сокіл поліз у нагрудну кишеню, і хвилин за сорок усі елементи із складеного ще вчора списку були вибрані, схвалені й викуплені. А ще за годину столи, стільці й м’які крісла разом із самим Олегом доставили на вулицю Коцюбинського. Лупибатько з Радою спостерігали за вивантаженням з роззявленими ротами. Коли нарешті останній предмет майбутнього інтер’єра полишив фургон, секретарка сумно похитала головою до Олега, котрий гордовито підійшов до них.