Кривава осінь у місті Лева

призвело... Так от. Вона часто засиджувалася там довше за всіх, працювала з документами, все таке, але максимум до десятої вечора. Та й то завжди мала звичку в таких випадках передзвонювати мені. Цього разу після десятої Оксани не було — ані її самої, ані дзвінка. Я спробував набрати її — безрезультатно. «Абонент не відповідає». Тоді почав обдзвонювати всіх її підлеглих, подруг і так далі. Дівчата з бутіка казали одне й те саме — вони пішли додому, вона залишалася в офісі, але начебто теж починала збиратися. Наші ж спільні знайомі взагалі її того дня не бачили. Що мені залишалося? Я поїхав до бутіка.

—  Що з’ясувалося на місці? — Сокіл посунув тацю з кавою ближче до Ратушного і взяв одну філіжанку собі.

—  Її там не було. Магазин зачинений, світло вимкнене, сигналізація працює. Одним словом, з бутіка вона вийшла. І зникла.

—  Тобто?

—  Її «хонда» була на місці. Стояла на парковці біля входу. Навіть якби машина не завелася — а з нею було все гаразд, — Оксана передзвонила б мені, щоб я її забрав, або ж сама дісталася б маршруткою, і в будь-якому випадку за півгодини була б удома. Ні того ні іншого не сталося. Вийшовши з магазину, вона просто зникла. Хтось її перехопив.

—  Ви подзвонили в міліцію?

—  Еге ж, подзвонив, трясця їм. Лише задля того, щоби почути анекдот про невірних дружин у супроводі дурного гигикання. Я таки заїхав у відділок, дав черговим чортів і написав заяву... але Оксані це вже не допомогло.

Її знайшли ранком двадцять п’ятого в одному з дворів- колодязів. Знайшли гицелі, що на світанку відловлюють бродячих псів. — Голос Ратушного знову здригнувся, і Олег побачив, як міцно той стиснув кулаки. — Там, у тому дворі, стояло старезне дране крісло, і от мою

Оксану знайшли якраз у ньому. Вона сиділа там... гола... в неї вийняли очі, і...

Він не зміг продовжувати — зціпивши зуби, свердлив поглядом підлогу й боровся зі сльозами, що знову підкотили до очей. Олег мовчки чекав. Раптом відчувши біль у правій долоні, розтиснув пальці й побачив, що продавив нігтями шкіру ледь не до крові. Чомусь не здивувався.

—  Олеже, — знову заговорив Ратушний, і цього разу дивився просто йому у вічі. — Я розумію, що вже ніщо її не поверне. Моєї дружини на цьому світі більше немає. Та цю тварюку треба викрити хоча б заради тих, хто ще може потрапити йому до рук. Ти єдиний, кому я довіряю й кого можу просити. Дізнайся, хто це. Знайди його, доки не пізно.

—  Пане Ратушний... Петре. Я не можу офіційно розслідувати вбивства...

—  Я не прошу тебе розслідувати вбивство, Олеже. — Очі Ратушного знову висохли, і тепер їх погляд був схожий на гостре лезо. — Я лише прошу тебе знайти людину... якщо її можна так назвати. Людину, яка інколи бавиться вирізанням сердець у жінок. Я навіть не буду вимагати затримувати її. Якщо ти дізнаєшся хоча б ім’я паскуди... просто подзвони мені.

—  Я...