Кривава осінь у місті Лева

—  А, Олеже! — Петро Антонович, розгледівши гостя, підвівся і знову вітав його міцним рукостисканням та штучною професійною посмішкою. — Не сподівався так скоро тебе побачити. Проходь, проходь! Кави?

—  Ні, дякую. Часу обмаль.

—  Розумію, — кивнув Ратушний. — Ну, кажи, як воно? Маєш новини?

Він знову повернувся на своє місце і звідти вказав на м’яке шкіряне крісло, та Олег лишився стояти.

—  Так, новини є, — мовив він. — Маю дві, й обидві погані. Щойно в місті знайшли нових жертв цього Окозбирача. Півтори жертви, я б сказав. Одна з жінок віддала Богові душу, іншій пощастило відбутися лише порізами.

—  Господи, — прошепотів Ратушний. Він потер скроні, потім поліз у шухляди свого столу і витяг звідти напівпорожню пляшку грузинського коньяку і дві склянки. — Вип’єш?

—  Ні.

—  А я вип’ю, — на підтвердження своїх слів він націдив півсклянки, проковтнув одним махом і з-під лоба глянув на Сокола. — Тепер кажи другу новину.

—  А друга — це новина для мене. Бо я щойно з’ясував, що ви мені збрехали.

—  Що? Що ти таке кажеш?

—  Ви чудово розумієте що. За останньої нашої зустрічі я спитав вас, чи ваша дружина робила аборт. Ви мені сказали неправду.

—  Олєжє...

—  Я не зможу знайти для вас убивцю, якщо ви годуватимете мені напівправдами. Розумієте? Мені потрібні факти, а досі я мав лише власні здогади. Сказали б усе відразу — я, може, вже взяв би слід і четвертого вбивства б не сталося.

Запанувала тиша. Ратушний з хвилину продовжував дивитися йому у вічі, потім опустив погляд і замружився.

—  Що ти хочеш знати? — на останньому слові його голос затремтів.

—  Те саме, про що питав тоді. Ваша дружина робила аборт?

—  Так, — тихо мовив Петро Антонович. — Робила.

—  Чому ви збрехали мені?

—  Я не збрехав... я... просто не хотів виносити це на поверхню. То все дуже особисте, і я не хотів, щоб хтось знав. Справа стосувалася лише мене.

—  Якщо ви все ще хочете, щоб я знайшов убивцю, доведеться поділитися зі мною.