було недалечко.
Першу половину дороги Аслан пояснював Пітерові план майбутньої битви.
— Як тільки Чаклунка завершить те, що надумала, — говорив він, — то разом із тими, що її підтримують, сховається у замку і готуватиме відсіч. Може, тобі вдасться відрізати їй шлях до замку, а може, й ні.
Далі Аслан окреслив два варіанти: якщо битва з Чаклункою відбуватиметься в лісі і якщо доведеться нападати на її замок. Увесь час він радив Пітерові, як ліпше керувати діями, наприклад: «Треба скерувати кентаврів там і там» або «Ти мусиш послати розвідників туди і туди, аби впевнитись, що Чаклунка не готує цього й цього». Пітер спитав: — Але ж ти будеш там, Аслане?
— Я не можу тобі цього обіцяти, — відповів лев. І знову заходився навчати Пітера.
Останню частину шляху Аслан ішов поряд із Сюзан і Люсі. Говорив він мало і весь був
оповитий сумом.
Ще до настання вечора вони спустилися до розлогої долини. Річка там мала доволі широке річище, але дно було плитке. Це й був Берунів брід. Аслан звелів зупинитися тут. Але Пітер сказав:
— Можливо, ліпше перебрести на той берег і розкластися там? Тут Чаклунка може напасти на нас вночі і — хтозна що тоді буде.
Аслан, здавалося, думками був десь далеко, але тут стрепенувся, змахнувши розкішною гривою, і перепитав:
— Та? Що таке?
Пітер повторив усе знову.
— Ні, — відповів Аслан якимсь глухим і далеким голосом. — Ні. Вона не нападатиме цієї ночі.
Він важко зітхнув, а тоді додав:
— Все одно, добре, що ти про це подумав. Так повинні мислити воїни. Та зараз це не має значення.
І вони почали закладати табір.
Асланів присмерковий настрій, здавалося, передався всім. Пітерові не давала спокою думка, що йому самому доведеться провадити битву. Усвідомлення, що Аслана може не бути поруч, геть позбавляло хлопця впевненості.
Вечеряли мовчки. Кожен відчував, що ця трапеза якась інша, особлива, не така, як учорашня чи навіть ранкова. Виглядало, ніби добрі часи, ледве розпочавшись, уже й добігли кінця.
Сюзан була стурбована тим, що діялось, її переповнювали якісь незрозумілі передчуття і дівчинка ніяк не могла заснути. Спершу вона пробувала рахувати овець, але почула у темряві, що Люсі глибоко зітхає.
— Не спиш? — запитала Сюзан.
