— Чттт-ттт. — зашепотіла Сюзан. — Аслан щось із ними робить.
Справді, Аслан одним стрибком опинився біля камінного лева і дихнув на нього. А тоді крутнувся, мов кіт, що намагається зловити власного хвоста, і дмухнув на камінного гнома, який (пам'ятаєте?) стояв спиною до лева на відстані кількох кроків. Далі Аслан підстрибнув до високої кам'яної дріади, що застигла поруч із гномом, і рвучко обернувся праворуч, щоб дихнути на маленького кам'яного кролика, а тоді кинувся до двох кентаврів. І тут Люсі вигукнула:
— Ой, Сюзан! Подивись! Подивись на лева!
Гадаю, вам доводилося бачити, як до клаптика газети підносять запаленого сірника. Спершу ніби нічого не відбувається, а далі зауважуєте, що по краю газети змійкою в'ється язичок полум'я. Щось схоже відбувалося і зараз. Ще якусь хвилину по тому, як Аслан дихнув на нього, камінний лев так і стояв собі. Тоді по його білому мармуровому хребту пробігла золота хвилька, яка тієї ж миті розлилася по спині, а далі охопила цілого звіра, як ото вогонь повністю поглинає клаптик паперу. І хоч лапи його ще були кам'яними, лев стріпнув гривою і важкі кам'яні її складки збрижились живими пасмами. Звір відкрив червону пашу, теплу і живу, і широко позіхнув. Нарешті ожили і його лапи. Лев підняв одну і почухався. А тоді, побачивши Аслана, кинувся за ним і давай шалено пританцьовувати довкола нього, повискуючи від радості й захоплення та з усієї сили намагаючись лизнути Аслана.
Ясна річ, дівчатка пильно слідкували за левом, який вийшов із камінного заціпеніння, проте скрізь знай щось діялось, отож не дивно, що діти невдовзі забули про нього. Навколо всі статуї одна за одною поверталися до життя і подвір'я вже не скидалося на музей, а радше нагадувало зоопарк. Ожилі звірі бігли за Асланом, витанцьовували од радощів довкруж нього, відтак діти вже не могли його бачити у тому шарварку. Замість колишньої безживної білизни на подвір'ї скрізь грали розмаїті барви: відкидали полиск гніді боки кентаврів, мелькали яскраво-сині роги єдинорогів, птаство пишалось барвистим пір'ям, лисиці, собаки та сатири були червонясто-брунатні, гноми мали жовті панчохи і малинові каптурики. Були там срібні мавки- берізки, русалки у легких прозорих зеленавих шатах та польові русалки у жовто-зелених сукнях. А тиша, що стільки часу панувала на застиглому подвір'ї, змінилася щасливими риками, гавканням, дзявканням, вищанням, воркотанням, іржанням, гупанням, криками, вигуками, піснями та сміхами.
— О! — раптом насторожено промовила Сюзан. — Поглянь! Цікаво... тобто це безпечно?
Люсі озирнулася і побачила, що Аслан саме дмухнув на ступні камінного велетня.
— Все гаразд, — весело відгукнувся Аслан. — Раз ноги піддалися, то й весь він оживе.
— Я не про це, — прошепотіла Сюзан до Люсі. Та вже не було часу щось змінити, навіть якби Аслан почув її. Ноги велетня стали оживати. Ось він поворушив ступнями, потім перекинув собі на плече довбню, протер очі і прогудів:
— Ого-го! Довго ж я спав. Гей! А де ж та вража малоросла Чаклунка? Десь вош крутилася у мене під ногами.
Й усі хором узялися пояснювати йому, що тут відбулося. Велет приклав руку до вуха і попросив повторити ще раз від початку до кінця. Нарешті він усе зрозумів. Тоді вклонився низенько, так, що його голова була не вище від копиці сіна, і шанобливо зняв капелюха перед Асланом. На простому відкритому обличчі велета засяла вдячна усмішка. Взагалі велети тепер така рідкість в Англії і ще менше серед них мають добру вдачу. Б'юсь об заклад, що ви ніколи не стрічали велета, який би отак гарно усміхався. Це дійсно варто побачити.
