Покоївка впіймала мій погляд. Певно, це був особливий погляд, тому що дівчина виразно зблідла. Я всміхнувся, і ця усмішка завдала їй жаху; треба віддати їй належне, свого поста вона не покинула й східці домила. Хоча й халтурила через край.
Я всміхався, спостерігаючи за її гарячковим поранням. Коли вона втекла, я всміхався їй услід; кожен із нас хоча б у чомусь, але винен. Точніше, кожен із вас, тому що я тепер - по той бік присуду. Так, випадково й ненадовго - проте й життя, якщо подумати, недовге.
Він прийшов пізно ввечері, у такий час ввічливі люди візитів не роблять. Утім, власна ввічливість турбувала його якнайменше.
Був сильний вітер. Здається, починала мінятись погода; здається, жарота нарешті спаде, і мені не доведеться тратити сил на прохолоду у власній оселі. Так чи приблизно так я міркував, сидячи біля розчахнутого вікна, вдихаючи забутий за п’ять років запах великого міста і дивлячись на екіпажі, що пропливали під вікном.
Не помітити візитера було неможливо. Він просто прийшов і став на протилежному боці вулиці, дивлячись не на мене, а кудись удалину - ніби йому байдуже до всього на світі, а особливо до зіваки у відчиненому вікні. Вітер красиво надимав його плащ і довге волосся, але, спадаючи на землю, темінь потроху з’їла цю красу, і дуже скоро в обсязі ока лишилося саме тільки біле як стіна обличчя.
Отоді він уперше поглянув на мене. Зирнув - і перекинув погляд.
І коли хазяїн “Ховраха” - у халаті поверх нічної сорочки - мов перепрошуючи, запитав, чи не чекаю я на гостя, - я вже знав, що чекаю.
- Як ся має ваша сова?
Голос у візитера був безбарвний, як і брови, як і вуса; ще до того, як він вимовив формулу привітання, я зрозумів, що він маг. Уроджений. Але, на жаль, - третій ступінь.
- Сова поживає прекрасно, - відповів я автоматично. І, роздивляючись гостя, несподівано додав: - Якщо тільки для сов існує тогосвіття. Вона давно здохла.
- Дуже шкода, - озвався гість без ніякого жалю в голосі. - Я знаю, що ви виграли замовляння.
Я запросив його ввійти.
Почеплений на вішак, його капелюх виявився клубним капелюхом у золотих зірках. Оце вже не знав, що серед членів елітного клубу трапляються такі незначні маги.
- Я член клубу, - повідомив він, мов читаючи мої думки. - Уже майже два роки. Щоби сплатить вступний внесок, мені довелося продати дім.
- Ви небагаті? - спитав я, розсудивши, що якщо він з порога задав такий рівень відвертості, то мені не треба церемонитись і поготів.
