- …Пані, ви не підкажете, як знайти готель “Відважний ховрах”?
Запитував юнак років сімнадцяти, худий, добре одягнений і дуже нещасний на вигляд.
- Навіщо вам? - спитав я. Голос у моєї личини виявився верескливий і нагадував чомусь про дохлу рибу.
- Мені треба… - він затнувся. Подивився на мене, тобто на товсту некрасиву личину, спідлоба: - А… вам що до того?
- Нема тут ніякого ховраха, - сказав(ла) я сварливо. - Був, та загув.
Юнак пішов геть; очевидно, він не повірив поганій жінці, на яку я перетворився, і намірявся далі шукати.
Не можу сказати, що в ту мить мені було шкода його. За один день переді мною пройшло стільки драм і трагедій, що на співчуття ніжному юнакові не лишилося сил. І хто знає, кому й за що він зібрався мститися. Може, у нього собаку вбили. Або дівчину звели…
Я йшов по вулиці важкою ходою пралі. Брудний поділ хилитався над самою бруківкою, переможно грюкотали дерев’яні черевики. І що за збочена фантазія примусила мене вибрати саме цю, надзвичайно бридку личину?
Ейфорія - радість раптового призу, гімн упалого з неба всевладдя - закономірно змінилася тупою втомою і мало не зажурою. Я дивився, як порпається в купі сміття сліпучо-білий, з аристократичними манерами кіт. Як він зграбно піддіває чистою лапою то оселедцевий скелет, то обривок картопляної лушпайки; погано, думав я. По-перше, покарати можна тільки одного злодія, тим часом як злодіїв у світі - греблю гати. А по-друге - ну що за низька людська порода, що за підле бажання покарати ворога чужими руками, викупити справедливість, замість того щоб самому допомогти їй перемогти…
Я навмисне дратував себе. Мені дуже хотілось побачити в сьогоднішніх візитерах користолюбних, обачливих крамарів.
От якби в усіх їхніх лихах винною була одна людина, роздумував я похмуро. От якби… Як там казав старичок-кульбабка? “Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима…”
- Гей, бабо, клепки нема?!
Те, що я спочатку сприйняв за стіну, просто в мене на шляху, виявилося всього-на-всього п’яним ремісником, судячи із запаху, кожум’якою.
- Гей, бабо? Битися? Ти чого це? Га? - Тон його зі здивованого все швидше перетікав у грайливий.
Я настільки здивувався кожум’ячиним уподобанням - спокусився ж на таку потвору! - що навіть не опирався, коли він затиснув мене - тобто мою личину - у темний кут якогось підворіття.
- Ти, той… - Голос його потоншав і романтично задрижав. - Красуне, я сьогодні заробив, хоч, до трактиру підемо?
