II» італійської кінозірки Міли Клара і ще кілька гарних яхт, що сяяли під своїми барвистими святковими стягами, — залунали оплески. Одна по одній пливли вони вздовж набережної н молів, а відтак ставали, облавок до облавка, перед трибуною. — Номер 86! — залунало з гучномовців. — «Гондольєри прекрасного голубого Дунаю»!.. Навкруги розлігся сміх. Рудик із приятелями поблідли з розпачу, але через мить усміхнулися, почувши гучні оплески. «Святий Анатоль» з'явився з-за рогу й полинув звільна іі гордовито, мов лебідь. Сокирки бриніли свіжою блакиттю. Всі вголос милувалися на ці несподівані квіти — справжні, не паперові! — і на цих білих гондольєрів, яким не треба було маскувати свою квітучу юність.
Величезний плавучий букет під захоплені вигуки глядачів поволі підпливав до трибуни. Лицарі на березі заволали, аби звернути увагу лицарів на човні. Міке, що сиділа в «шатрі» поруч Сандрін, угледіла їх і послала поцілунок. Норін та Янгол, умостившись ближче до прови, широко всміхалися до публіки. Шарлюн поважно стернував. Пильнуючи, щоб човен плив рівно, він не повернув голови до берега, але Смішко, що сидів навпочіпки біля нього, впізнав приятелів і показав їм «довгий ніс». Гондола проминула обидва моли й набережну, зронивши в воду кілька квіток, і стала поруч яхт, простісінько під високого лакованою провою «Арабелли II». — Яка вона маленька! — зітхнув Зозулик. — Яка блакитна! — зітхнув хтось під біло-червоним наметом. До жюрі входили імениті особи, світські люди, мецената й актори. Поміж них був старий художник, який над усе полюбляв блакитну барву. Тож гондола одразу впала йому в око. Коли судді заходилися радитись, він собі мовчав, але як настав вирішальний момент, утрутився вельми доречно: — Ваш парад, — мовив він розважно, — це не конкурс мод, і ви схибите, нагороджуючи розкішне та ексцентричне убранство. Ви вагаєтесь, кому віддати першу премію — «Тайфунові» чи «Арабеллі II», себто місс Угтон чи синьйорині Мілі Клара. Фатальна помилка! Дасте одній — то друга позеленіє із заздрощів і зроду більше й носа не поткне до Бандоля! А гроші не потрібні ні тій, ані другій. Тож поставте обох поза конкурсом і похваліть обох однаково — більшого їм не треба. Ну, а розчистивши таким маніром грунт, ми спроможемось гідно оцінити решту… Якийсь час гучномовці заколисували нетерпіння глядачів ніжними мелодіями. Рудик, Тітен, Зозулик і Розет, німі та недвижимі, пасли очима «Святого Анатоля». А команда гондоли, відколи вщухли оплески, втратила надію, що нею жила ось уже три дні. — Напевне ми дістанемо якийсь дріб'язок натурою, — роздражнено мовив Смішко. — Дадуть нам два жалюгідних пуделечка скам'янілих льодяників абощо… Музика раптом замовкла, гомін ущух. — Оголошуємо рішення жюрі морського параду, що його організував Бандольський яхтклуб за ініціативою міської управи! — урочисто виголосив диктор. — Дві великі почесні премії присуджено місс Угтон та синьйорині Мілі Клара за чудовий показ яхт «Тайфун» та «Арабелла II»… Лицарі зроду не чували, як розподіляються на таких конкурсах премії, й не знали, що за почесну премію править часто-густо пальмова гілка чи то келишок. Почувши оплески, вони враз занепали духом. Далі оголошено, кому присуджують першу премію за елегантність та художність убранства, велику премію за спортивний виступ тощо. — Настає наша черга, — сердито буркнув Шарлюн. — Напевне дістанемо велику заохочувальну премію моторних гондол. Публіка посміється, але могікани тим не забагатіють… Міке чекала мовчки. Для неї ці квіти, що їх нажато місячної ночі, зберігали свій чар— могутній та принадний. Цей чар неодмінно подіє — навіть зараз, серед сонячного дня. Тож вона праве не здивувалася, коли почула: — Перша премія — сто тисяч франків — од Бандольської міської управи… Жюрі одностайно присудило її номерові 86: «Гондольєрам прекрасного голубого Дунаю». Вони зробили справжню сенсацію на цьому параді, такому вбогому на квіти! Злива вигуків «браво!» заглушила останні слова. Шарлюн та Смішко втупились один у одного широкими з радощів очима. Міке вгледіла, як у натовпі, мов вогняний омах, заскакала в шаленому танці Рудикова чуприна. До «Святого Анатоля» повільно під'їхав катер яхтклубу. — Хай хтось із вас перескочить до мене! — гукнув командор. — Зараз жюрі вручатиме премії… Шарлюн відмовився їхати, не бажаючи випускати з рук керма. — Їдь ти! — шепнув він Смішкові. — Не можу! — збентежено відказав той. — Я вишмарував мастилом обидві руки. Воно безнастанно сочиться з мотора… Гарненькій Міке, річ певна, не сором було показатися, але вона розважила, що найліпше буде вирядити малих — Норін та Янгола; чи ж не вони принесли їм удачу? Дітлахи миттю перескочили на катер — кожен із великим букетом квітів. Командор зібрав решту нагороджених і урочисто припровадив їх до біло-червоного намету. Норін та Янгола, геть ошелешених вітанням, передавали з рук до рук. Їх обцілували дві актриси, адмірал, сенатор, депутат та мер Бандоля. Янгол був трохи спантеличений, коли президентка жюрі вручила йому маленького рожевого папірця. Він, важачи на таку урочисту оказію, чекав чогось істотнішого, торби з золотом. Якийсь мосьє у першім ряду, схожий з лиця на пірата, мружачи вицвіли очі, дивився на квіти в руках Норін: — Вже п'ятдесят років я по всьому світу шукаю такої блакиті! — пробурмотів він захоплено. — Візьміть собі, прошу! — простягла дівчинка букета старому художникові. Трохи згодом катер приставив дітлахів на «Святого Анатоля». Норін усміхалася, але Янгол мав незвичну для нього похоронну міну. — Мені дали